Історія України. 8 клас

Відповіді на завдання можна надсилати мені на електронну пошту     gala.pugacheva2014@gmail.com   або на Viber 097 54 58 404         чи  095 01 20 384

28.05.2020

Видатні діячі України XVI-XVIIIст.

1. Василь-Костянтин Острозький

(бл. 1526—1608) Український православний князь, культурно-освітній діяч, засновник слов’яно-греко-латинської школи і друкарні в Острозі, противник Берестейської церковної унії.

2. Петро Конашевич-Сагайдачний

(1570-1622) Політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва, який очолив морські походи козаків на турецькі фортеці Ізмаїл, Трапезунд, Синоп, Кафу, допоміг польському війську розгромити турецьку армію у битві під Хотином.

3. Петро Могила

(1596—1647) Митрополит Української православної церкви у 1632—1647 рр., який домігся офіційного визнання польським урядом православної церкви, упорядкування церковного життя, розвитку освіти (заснування Києво-Могилянської колегії)

4. Богдан Хмельницький

(1595—1657) Український військовий та державний діяч, полководець, дипломат, учасник козацько-селянських повстань 1630-х рр., керівник Національно-визвольної війни, засновник Української козацької держави, гетьман України у 1648—1657.

5. Петро Дорошенко

(1627—1698) Гетьман Правобережної України у 1665—1676 рр., обраний 1668 р. гетьманом «обох берегів Дніпра», визнав протекторат Османської імперії над Правобережною Україною

6. Іван Мазепа

(1639–1709) Гетьман Лівобережної України у 1687—1708 рр., уклав Коломацькі статті 1687 р. з Московською державою, брав участь у Другому кримському поході 1689 р., уклав таємний договір 1708 р. зі шведським королем Карлом XII з метою відродження незалежності України.

7. Кирило Розумовський

(1728—1803) Останній гетьман Лівобережної України, який прагнув відновлення автономії України, розпочав проведення судової, військової і фінансової реформ, розширив права козацької старшини.

8. Григорій Сковорода

(1722—1794) Просвітитель, філософ, поет, автор збірок «Сад божественних пісень», «Байки харківські», викладав поетику й етику в Переяславському та Харківському колегіумах, мандрував Україною, проповідуючи свої філософські погляди.

9. Іван Котляревський

(1769-1838) Письменник, зачинатель сучасної української літератури, автор поеми «Енеїда», п’єс «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник», член полтавської масонської ложі «Любов до істини».

26.05.2020

Невідома Україна.

КАРТИ РОСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ: ВОЛИНЬ—УКРАЇНА XVI-XVII СТ.

У пізньому середньовіччі носієм роського, давньослов'янського, давньоправославного світогляду та роської державності залишалась Волинь. Історичні землі її центру, Роксолані, та найближчі околиці і надалі були центром роських та слов'янських земель. Тут, у серці Волині, на Погорині, у 13-14 ст. н. е. концентрувались головні духовні установи слов`янського світу. Тут зростала нова роська та українська еліта: Рахмани, волхви, духовенство, військові керівники, старшина ( https://uamodna.com/articles/davnya-ukrayinsjka-derzhava-rosj-ta-yiyi-symvoly/ ).

Рис. Карта України 1648 року Гійома Боплана (північ внизу)

Незважаючи на досить несприятливі умови, на тиск різноманітних католицьких орденів, таємних лож та окультних організацій, особливо на населення колишнього Дулібського Союзу та околиць Роської держави, жителів Прикарпаття, Західного Поділля, Білорусі (литвинів), не зважаючи на зростаючу кількість відступників від православного світогляду, як тисячолітньої віри Святих православних Отців, тяготіння таких до стану жадібної шляхти та магнатства, історична Волинь з центром на Погорині у 15-17 ст. н. е. усе ж залишалась землею рахманства та волхвівства, носієм знань закону Прави та православного світогляду ( https://uamodna.com/articles/viyny-proty-slovyansjkogo-svitoglyadu/ ).

На Волині успішно провадилась підготовка світоглядно стійкого роського керівництва, яке ставало головною силою у розбудові нової держави з об'єднуючою назвою — Україна (Країна духовних вчителів — волхвів-укрів).

Ця держава, стараннями волинян, вийшла за межі місця свого центру, історичної Волині, та у 16-17 століттях міцно укріпилась на давніх слов'янських просторах Середнього та нижнього Подніпров'я, Лівобережжя Дніпра, Причорномор'я і Слобожанщини.

Рис. Рахман — духовний православний Отець давнього минулого

Назва роської держави, Україна, у 14 ст. н. е. була прийнята Рахманами та волхвами Волині, початково для Роксолані (з центром в Погоринні), а далі для усієї історичної Волині (від Західного Бугу до річки Росі і Дніпра, від Прип'яті і до Південного Бугу), та стала духовним знаменням нової епохи ( https://uamodna.com/articles/prava-yava-nava-yak-osnova-davnjogo-pravoslavya/ ).

Ця назва дозволила виокремити роські земелі від земель, що потрапили під вплив чужинських окультних ідеологій (одинських, яхівських, масонських, орденських) західного та східного штибу.

Про історію походження назви Україна, населення якої щиро шанувало роських духовних православних вчителів далекого і не далекого минулого (волхвів-укрів), читайте у статті «Укри та українці: забута історія предків» ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/117 ).

Повернення роських (рахмано-волхвівських) впливів на слов`янські землі, у межі колишньої Роської держави, спочатку з назвою Волинь, а надалі вже як України, було головною метою волинських духовних вчителів.

Рис. Слов'янський світ та його оточення у 10 ст. н. е. (дослідницька карта)

Першим напрямком духовного подвижництва, зважаючи на навколишні умови, стали колишні східні дулібські та роські землі. На територію Київщини, Чернігівщини, Подніпров`я, Лівобережжя Дніпра зусиллями Отців Волині повертався у всій повноті давній роський, православний світогляд. Процес мав охопити і відвойовані у Золотої Орди дулібські та роські лісостепи і степи: Слобожанщину, Подонщину, Причорномор'я та Приазов'я - Дике поле.

Тут, у південних степах, під кінець 15 ст. н. е. планувалось створення міцного військово-духовного осередку, військової потуги духовних воїнів з Волині та усієї України. Про це докладно у статті під назвою «Волхвівський дух України: волинські корені Запорізької Січі» ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/120 ).

У кінці 15 ст. н. е. на Дніпровських порогах постала Запорізька Січ – особливий центр вишколу Пересопницько-Білівської військово-духовної школи з Волині, де молоді воїни-Рахмани остаточно ставали характерниками (духовними воїнами). Після навчання на теренах Роксолані, характерники відточували свої навички в реальних умовах, в практичних ділах по захисту роських та українських земель від розбійних зайд які проникали у Дике Поле головно зі сходу (орд яхів-буджаків). Одночасно вони вчили військовому мистецтву тих, хто визнавав православний світогляд.

Активна та планомірна діяльність роських посланців з Волині закріпила у 15-17 ст. н. е. назву Україна за колишніми землями Дулібської та Роської держави: за обширами Київщини, землями Подніпров`я, просторами на схід від Дніпра та частинами Дикого Поля.

На відміну від базового осередку історичної Волині, або Волині Верхньої, ці землі стали носити назву Низова Волинь (Bassa Volinia). Вони, як і Верхня Волинь, тепер теж Україна – Країна Козаків.

Таким чином смислова ідентичність назв Волинь (земля духовної волі, вільних душею людей з православним світоглядом) та Україна (країна духовних вчителів православного світогляду), що побутували у суспільстві, їх взаємозамінність, потрапили на карти іноземних картографів 16-17 століть.

Рис. Французька карта 1700 року: Волинь (від Західного Бугу до Чернігова і Дикого Поля) та Поділля (Подністров'я та Південне Побужжя) - разом Україна, Країна Козаків

Активна діяльність роських духовних православних Отців у 14-15 ст. н. е., відродження просвітництва у Волинському регіоні, стали активним подразником і в усій іншій Європі де панувало засилля католицького орденства, окультизму та йшла жорстока боротьба з вільнодумством.

Рахманська просвітницька діяльність на слов'янських землях наштовхнулась на відвертий спротив окатоличеної частини слов'янських народів, особливо зрадливого магнатства та шляхти, та тієї частини старшинства на землях Подніпрянщини та Слобожанщини, яка поглядала на схід, на яхів (ядро Золотої Орди, а далі Московії) ( https://uamodna.com/articles/davnjorusjki-litopysy-indash-faljshyvky-15-16-stolitj/ ).

Серед ворожо налаштованих було багато відступників від слов`янського світогляду та батьківської віри. У намаганнях концентрації одноосібної влади та швидкого збагачення (вплив тевтонського духу начальництва — гетьманщини) вони бажали заволодіти усіма роськими землями та перетворити слов`ян у духовних та мирських рабів (кріпаків).

Такі відступники наполегливо нищили усе роське (далі українське), вільне духом, православне, світле, людське, намагаючись стати шляхтичами (знак належності до окультної еліти яхів) та сприяти появі на слов`янських, роських, далі українських землях ворожих орденських структур, таємних організацій та лож, що поширювали ідеологію кріпацтва ( https://uamodna.com/articles/odynizm-indash-temna-ideologiya-v-obgortci-istorychnogo-romantyzmu/ ).

Події, що розгорнулись на Волині-Україні та навколо неї у 16-17 століттях – це боротьба носіїв роського православного світогляду з ворогами Прави, ворогами Світлого Ірію та Творця, з властолюбним та жадібним магнатством, шляхтою, їх услужливим та окультним оточенням ( https://uamodna.com/videos/taemnyci-berestecjkoyi-bytvy/ ).

Рис. Шляхта 16-17 століття — носій орденства та окультизму

Часи 16-17 ст. н. е. – це момент загострення боротьби давнього, світлого, православного руху просвітництва з ідеологіями які базувались на темних окультних ідеях антисвіту ( https://uamodna.com/videos/berestechko-bytva-za-ukrayinu-chastyna-2/ ). Тієї боротьби яка тривала на просторах планети не одне тисячоліття. Це війни шанувальників Світлого Ірію та Прави з носіями нелюдської, вірусної, окультної ідеології зміїного, драконячого кубла темних сил ( https://uamodna.com/articles/odynizm-indash-temna-ideologiya-v-obgortci-istorychnogo-romantyzmu/ ).

Світоглядні просвітницькі осередки різних часів (у Артанії у І тис. до н. е.; у Дулібії 1 ст. до н. е. — 9 ст. н. е.; у Росі 10 — 14 ст. н. е.; на Волині та Україні у 15 — 17 ст. н. е.), були вдалими спробами у побудові гармонійного, влаштованного на законах Прави, православного суспільства. Вони — дітища православних Святих Отців, мудреців та носіїв знань закону Прави, зримий результат впливу на суспільство мудрих Рахманів та Аріїв ( https://uamodna.com/articles/odynizm-indash-temna-ideologiya-v-obgortci-istorychnogo-romantyzmu/ ).Такі гармонійні та людяні суспільства можна назвати виявом Вселенської Богократії, прямого керівництва Світлих Сил земним суспільством (через контакт Світлого Ірію зі Святими Отцями).

Своїм існуванням такі утворення дратували тих, хто зневажав Праву, закони Творця, закони любові та добра, хто уповав на агресію, гордиливість, брехню, жадібність ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/128 та http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/126 ). Тих, хто прагнув привласнення суспільної влади, державних багацтв, рахманських здобутків та бажав перетворити православний народ на кріпаків. 

У запеклій світоглядній боротьбі, противникам рахмано-волхвівської просвітницької системи важливо було отримати доступ до таємниць рахманського та волхвівського устрою, організації їх влади, системи управління. Вороги бажали лиш одного — паразитування за рахунок крадіжок енергії Творця та сакральних знань.

У 16-17 ст. н. е. зрослий інтерес західних можновладців (папи, королів, магнатів), їх орденських структур, таємних католицьких лож, до слов'янських земель Волині-України, бачимо через появу великої кількості картографічних матеріалів, що виконані західноєвропейськими картографами на їх замовлення, і які охоплюють Центрально-Східну Європу та землі колишньої Роської держави.

Карти, і це зрозуміло, відтворюють головно магнатську, експансіоністську версію устрою слов'янських земель у 16-17 ст. н. е. Проте, при всій неприязні до рахмано-волхвівської системи замовників карт, картографи вимушені були показувати, звісно у певній мірі, розбудову держави Волині-України, фіксуючи у такий спосіб світоглядні зміни які відбувались на просторах від Західного Бугу до Подоння, від Прип`яті до Причорномор`я, у постординський період ( https://uamodna.com/articles/taemnyci-istoriyi-ukrayiny/ ).

Рис. Волинь та Поділля, разом Україна на середньовічній карті П. Коронетті

На середньовічній карті П. Коронетті бачимо, що майже уся територія на схід від історичного свого ядра Волині на Погоринні носить назву — Волинь (Volinia). Частина цієї території, Подніпров`я, Запоріжжя, Лівобережжя Дніпра, зветься Низовою Волинню (Bassa Volinia).

Землі північного Подністров`я та Південного Бугу на карті Коронетті названі Поділлям (Podolia). Разом з Волинню Поділля є і Україною, або Країною Козаків (Ukraine — Paese de Cosacchj). Ця назва виглядає як додатковою, дублюючою та об'єднуючою, хоча візуально поступається значенням назві Волинь.

На французькій карті 1700 року землі Волині (Volhonie) тягнуться від Західного Бугу на лівобережжя Дніпра та до Причорномор`я. Разом з Поділлям (Podolie) землі Волині — Україна (Ukraine) та Країна Козаків (Pays de Cosaques). Тут назви Україна та Країна Козаків рівноцінні назві Волинь та Поділля.

Цікаво те, що назву Волинь на даній карті можна трактувати і як назву Волхонія — країна волхвів, або волхвів-укрів (волхвів — духовних вчителів).

Прикарпатські землі, що потрапили під орденський та магнатський окультний вплив з заходу найпершими, названі на карті Руссю Красною Польською (Russie Rouge Polonoise).

Рис. Фрагмент французької карти 1700 року: Волинь (від Західного Бугу до Чернігова і Дикого Поля) та Поділля (Подністров'я і Південне Побужжя) — разом Україна, Країна Козаків

На карті Джовані да Мула, початку 17 ст. ( http://rivne-surenzh.com.ua/images/additional/4732955_255a8f7c.jpg ), окрім Волині (Volinia), яка простягнулась від Прип`яті до Причорномор`я та Сіверського Дінця; Поділля (Podoliа), земель охопивших Північне Придністров`я; Чорної Руси (Russia Negra), чи історичних земель Прикарпаття; з`являється ще одна назва. Це Полісся (Polesia) – землі у верхів`ях річки Прип`ять (нині частина Польщі, Білорусі, Волині).

Цікавою є карта 1674 р. Ґійома Сансона. Вона теж подає назву Волині як Волхонія.

Ця карта в багатьох деталях повторює французьку карту 1700р. На ній Волинь (Volhynie) — це землі від Західного Бугу до Подоння і дельти Дніпра; Поділля (Podolie) — землі північного Придністров`я і Побужжя; Чорна Русь (Rossie Noire) — землі Прикарпаття та Холмщини.

На цій карті Україна – це Країна Козаків, яка об’єднує Волинь та Східне Поділля.

Рис. Карта України (Волині, Поділля) Гійома Сансона 1674 р.

На карті Сансона, одначе, з`являються і додаткові дані та деталізація. Великі роські чи українські землі на ній поділені на окремі регіони (рalatinat), що є відображенням бажаного магнатством устрою українських земель (в супереч устрою рахманському, роському, українському).

Можновладці, місцеве магнатство та шляхта, які мали вплив на формування іноземних карт, прагнули відобразити на таких картах свої стратегічні плани, подати їх у якості єдино можливих. Це їх претензії та наміри. Тому правдивість адміністративного поділу на них радше не об'єктивна реальність, а бажання магнатів та шляхти поділити Україну на свій розсуд. Це підтверджується наявністю великого числа інших карт, які суперечать одна одній. 

Особливою є карта Центрально-Східної Європи 17 ст. н. е. Гійома Боплана. Вона, як і карта Ґійома Сансона, враховує лишень магнатсько-шляхетський погляд на українські землі та влаштування їх територій.

Так Волинь (Volhynia) на даній карті складається з двох регіонів: Volhynia Superior (Верхня Волинь) та Volhynia Inferior (Низова Волинь). Україну (Ukrania) на карті традиційно утворює Волинь разом з Поділлям.

Територіальними центрами регіонів на карті Боплана показані магнатські осередки. До того ж сама карта не дає уявлення про державні кордини і належність земель. Вона більше заплутує істориків ніж пояснює історичну ситуацію.

Рис. Карта Центрально-Східної Європи середини 17 ст. Гійома Боплана

Цікавою є інша карта, виконана у 1641 р. картографами групи Сансонів. На відміну від попередніх карт, ця карта не несе подробиць регіонального, магнатського по баченню, устрою земель.

На карті позначені землі, що входять в Україну 16-17 ст.: Верхня Волинь (Alta Volinia ), Низова Волинь (Bassa Volinia), Верхнє Поділля (Alta Podolia ), Низове Поділля (Bassa Podolia ).

Разом вони іменуються і Країною Козаків (Vcriania o Paese de Cosacchi).

Вказані назви накривають майже усі землі які нині входять у межі України ХХІ століття, та не виокремлюють регіони Прикарпаття, Слобожанщини, Причорномор'я. Означена лишень зона Полісся, хоча не зрозуміло чи це назва географічна чи адміністративна.

Рис. Карта Волині-України групи Сансонів 1641 року

Роблячи висновки, скажемо таке. 

Виконані на замовлення іноземних можновладців, орденських структур, окультного магнатства та шляхти, тих сил, які зазіхали на Українські землі та бажали закріпачення вільного православного люду, які нищили духовну основу українства, рахмано-волхвівську православну систему, власне державу Україну тієї пори, карти України 16-17 ст. н.е. іноземного походження несуть у собі значний суб’єктивний та не український чинник.

Вони створені на замовлення тих, хто розглядав Волинь-Україну як зону експансії та визиску, як місце створення орденської системи магнатства, де магнати — це очільники-маги окультних осередків, що ділили православні землі на шматки. Такі опирались на військову силу гетьманів (носіїв орденства тевтонського кореня), які силою меча та окультизму мали тримати народ у покорі.

Проте така замовна суб'єктивність присутня не на усіх іноземних картах і не у всьому.

Знаходяться серед карт і такі, що несуть цікаву і у великій мірі правдиву інформацію. Такі карти не можливо назвати пророськими чи проукраїнськими, бо вони не відтворюють у деталях роське бачення держави Україна, справжнє та детальне рахмано-волхвівське (українське) влаштування її устрою тієї пори.

Рис. Рахманський устрій України середини 17 ст. (дослідницька карта)

Проте, втішним є вже те, що виконавці таких карт, знані європейські картографи, не допустили однобокості. У скупих написах на своїх картах вони надали нам цінну інформацію для роздумів.

Ці картографи звернули увагу на європейську потугу, Волинь. Вони помістили на карти роські назви давнього православного краю Рахманів та волхвів і їх народу — Волинь, Україна, Країна Козаків та інші.

Це сталось тому, що вони добре знали:

— що Україна 16-17 ст. н.е. – це Волинь, навколо якої об`єднані інші православні та слов'янські землі, де шанують православний світогляд, високі знання світоустрою та закону Прави ( https://uamodna.com/articles/prava-yava-nava-yak-osnova-davnjogo-pravoslavya/ );

— що історична Волинь – це головне ядро рахмано-волхвівської системи, яка поширювала справжні знання закону Прави на усі, колись дулібські та роські землі регіону - Середнє та Нижнє Подніпров'я, Лівобережжя Дніпра, Слобожанщину, Причономор'я, на усе Дике Поле ( https://uamodna.com/articles/prava-yava-nava-yak-osnova-davnjogo-pravoslavya/ );

— що Волинь та інші роські землі - це Країна Козаків, Україна, на якій утворена військово-духовна потуга, ядро характерницького вишколу з Волині, Запорізька Січ (Світло Ірію Чисте) ( https://ridna.ua/2011/10/volhvivskyj-duh-ukrajiny-volynski-koreni-zaporizkoji-sichi/ ).

Рис. Козак Мамай — образ духовного воїна-Рахмана

Тому питання широкого вивчення основ тієї сили, яка спромоглася зберегти на теренах України 15-17 століть тисячолітню світоглядну основу часів Дулібського Союзу та держави Рось, головні рахманські та волхвівські навчальні заклади православної еліти, основоположні світоглядні знання Прави, зуміла захистити віру від зрадливих земляків які переметнулись до зараженої окультизмом і орденством шляхти та магнатства, є нині особливо актуальним.

Не менш актуальною задачею є отримання картографічних матеріалів тієї пори роського та українського походження. Вповні логічно вважати, що такі матеріали були приховані у часи лихоліть, хоча можливо вони частково понищені і приховані ворогами православ'я та України.

Складністю є і те, що життя волинського православного рахманства та волхвівства, устрій їх організації, участь у духовному житті усього волинського старшинства, закриті від нас викривленими історичними оцінками тієї доби, нав’язаним нам магнатсько-шляхетським поглядом на історію Волині-України, заїждженими академічними штампами стосовно бачення суспільних процесів у 14-17 століттях, однобокими оцінками діяльності ключових історичних постатей виключно з позиції ворожого до православ'я та України магнатсько-шляхетського окультного табору ( https://uamodna.com/articles/taemnyci-istoriyi-ukrayiny/ ).

Розгортання духовних утисків та репресій супроти носіїв роського світогляду у 17-18 ст. н. е., змусило Рахманів та волхвів покинути центральній регіон Роксолані і утаємничити своє перебування у віддалених регіонах Волині та за її кордонами. Незрадливі духовники у 18-19 столітті зазнали численних репресій і для більшості вони ніби розчинились у середовищі українського народу.

Проте в складних умовах їм вже не вдавалось займатись духовною діяльністю та просвітництвом з огляду на агресивні дії та терор, спочатку Речі Посполитої (до 1795 року), а далі Московії ( https://uamodna.com/articles/slovyansjka-istoriya-zagublene-mynule/ ).

Рис. Могили предків 17 ст. кличуть нас знати правду

Рис. Історико-культурний комплекс "Запорізька Січ" нині

19.05.2020

Тема:  Здобутки українського суспільства. Особливості суспільного життя України ХVІ–ХVІІІ ст.

Життя і побут людини кожного історичного періоду залежать від багатьох факторів: природного середовища (гори, ліси, степ, водоймища тощо), наявності чи відсутності комунікацій (водні і сухопутні), типу і статусу населення (місто, містечко, село, хутір), господарських занять населення, густоти заселення жителів, їх соціального розшарування та ін. Українська етнічна територія така значна, що давати характеристику повсякдення її жителів у вказаний період можна лише умовно та фрагментарно. Та й то без урахування своєрідності домашніх занять і традицій неукраїнського населення, яке проживало в українських містах і селах у компактному чи розсіяному вигляді. Не може бути абсолютно схожим життя, господарські заняття і знаряддя праці, взагалі матеріальна і духовна культура мешканців Карпатських гір, північної Чернігівщини, Київщини чи Середнього і Нижнього Подніпров’я. Отже, цей фактор треба враховувати, характеризуючи повсякденне життя різних станів тогочасного суспільства.

Шляхта і селяни

Побутове життя названих суспільних станів було різним, але доцільно розглядати їх паралельно. Вони мали різні права і обов’язки, але розширення прав і привілеїв одних означало обмеження свободи інших. І відбувалося це саме в XVI ст., коли рицарський стан (шляхта) під впливом Польщі домагався політичної влади у Великому князівстві Литовському, створював фільварки і намагався вести розкішне життя. Тоді як селяни, переходи яких від власників землі на інше місце проживання почали обмежуватися ще із середини XV ст., у 1557 р. згідно з «Уставою на волоки» законодавчо були перетворені на кріпаків власників-шляхтичів. Отже, поняття «фільварок» і «панщина» нероздільні, що безперечно впливало на побут.

Панський двір

Магнати і багаті шляхтичі мали просторі садиби й житлові приміщення. Магнати, як правило, жили у великих і добре укріплених замках. Шляхетський дім також будувався на високому місці біля лісу, озера чи річки. Це теж були невеликі замки, з усіх боків укріплені валом і частоколом з одно- або двоповерховими баштами, з бійницями для стрільби при обороні. На баштах знаходилася сторожа із підданих селян. Перед валом був виритий глибокий рів.

Дім пана був кам’яний або дерев’яний. З ґанку до помешкання потрапляли через просторі сіни, де знаходилися мисливські трофеї пана, адже полювання було однією з найпоширеніших розваг панів в усі часи. У сінях же після бенкетів гості, що залишалися ночувати, спали покотом на підлозі. Із сіней в один бік можна було потрапити до панських покоїв, а в другий - до приміщення челяді. Панські покої складалися з багатьох кімнат - світлиці, спальні (спалень), їдальні, різних комірчин тощо.

Поруч із огородженим двором знаходилося гумно для обмолоту, сушки, провіювання збіжжя, а також різні господарські приміщення. А далі відповідно до рельєфу і вподобання пана - квітник, сад, пасіка тощо.

Однією з важливих ознак панського життя було складання заповітів (тестаментів). У них заповідач зазначає, кому і що він зробив доброго за своє життя, а тому сподівається, що кожен з них (приятель, опікун, слуги) візьме в протекцію осиротілу родину (див. документ с. 54-55). Значніші пани мали в себе на службі і протекції менш родовитих приятелів і слуг.

Селянська хата

За описами люстраторів державної власності та іноземних подорожніх, яким усе незвичайне впадало у вічі, селянська хата дуже відрізнялася від панського дому. Взагалі, селянські помешкання були різними і залежали від місцевості, достатку власників і місцевих звичаїв.

Хата поділялася на три частини - кімнату, комору, стайню. Тобто поруч із людьми знаходилися під одним дахом коні, корови, телята, свині, кури, гуси. В умовах досить суворого клімату люди керувалися мотивами зберігання тепла і економічної доцільності. У кутку кімнати знаходилася піч для приготування їжі. Узагалі ж піч, як і у всіх східних слов’ян, була багатофункціональною: для опалення житла, приготування їжі й випічки хліба. Комина й димаря вона не мала, дим виходив назовні хати через дірки, зроблені замість вікон (нагадаємо, що один із податків, який сплачували селяни, називався «подимне», а господарство в податкових списках називалося «дим»). Діти, ще не здатні працювати, спали і гралися на печі, зовсім мала дитина - в колисці, підвішеній гаком до сволока. Обов’язковим атрибутом у кімнаті була ікона і лампада на покутті (куток, що знаходився по діагоналі від печі).

Інтер'єр селянської хати

Описів селянських хат XVI ст. залишилося мало. Однак дослідники зауважують, що не всі хати були курними.

У горах, де жителі цілий рік випасали овець, вони ставили кошари (вівчарні) для помешкання і захисту від негоди отари. У лісах новопоселенці будували тимчасові житла у вигляді куренів («шалашів»). А в степу та лісостепу як житла були поширеними землянки. Вони називалися «бордюгами». Лише частина такої будівлі була наземною. Стіни обкладали кураєм, обліплювали кізяком, обмазували глиною, тому в такому приміщенні було тепло й затишно.

У землянці також була примітивна низька піч з так званого «дикого каменю», без димаря і груби. Від вогню каміння нагрівалося і довго зберігало тепло.

У селах XVI ст. скляних шибок не було, замість них використовувалися риб’ячі міхури або прозорі, тонко відшліфовані камінці, які пропускали світло.

Одяг і взуття

Їх види визначаються не тільки часом, про який іде мова, а й матеріальним достатком представників різних станів суспільства, природними й господарськими особливостями території, етнічно-національними традиціями і впливами сусідніх народів.

Шляхта та багаті міщани, які намагалися її копіювати, мали свій тип одягу, що складався з жупана - довгого сукняного або шовкового каптана різних кольорів, з вузькими рукавами, спереду застібнутого густим рядком ґудзиків або гачками та підперезаного поясом. Поверх нього вдягали плащ із широкими рукавами, з ґудзиками і петлями, без пояса. Трохи пізніше модним став каптан з прорізними рукавами - «вильотами».

Спідній одяг багатих людей, як правило, був із турецького шовку темного кольору і мав особливий крій з розрізами з боків, щоб коли людина в зимову пору сиділа на коні, холод не проникав до тіла.

Шапки з хутра були однією з ознак знатності. Пани, магнати та найбагатші купці носили верхній одяг одного кольору, а бідніша шляхта - іншого.

Чоботи, підбиті підковкою, були із чорної шкіри, червоного або жовтого сап’яну. Такі ж носили багаті міщани і купці. Прості люди взимку, у люті морози, ноги обмотували соломою і взували поверх цього чоботи, що рятувало від обмороження ніг.

Заможні міщани

Одяг селян також був значно біднішим і простішим, хоч існувало і святкове вбрання, яке носили багато років, навіть передаючи його наступному поколінню.

Міста і міщани

Характерною ознакою міста XVI ст. був замок (фортеця) або звичайне укріплення, що пояснюється постійною небезпекою нападів ворогів, під час яких населення ховалося за фортечними мурами або земляними валами і заповненими водою ровами. До замку можна було потрапити тільки через залізні або обковані дубові ворота в одній із башт. У середині замку навколо великого подвір’я знаходився будинок власника (часто він був і посадовцем), житло для гарнізону, допоміжні приміщення для зберігання зброї, фуражу, продуктів тощо. На подвір’ї відбувалися військові вправи, збори, а в період небезпеки там збиралося населення округи.

Навколо замку було передмістя (підзамче), яке в певний період заселення і розвитку ставало містом. У XVI ст. багато міст стали незалежними від феодалів, на землі яких вони виникли, та сформувалися як міська громада. Міста також мали укріплення (мури, земляні вали, рови) - найчастіше у формі чотирикутника. Мури зводили з каменю або цегли, якщо не було будівельного матеріалу для такого муру, то укріплення зводили із землі та дерева. В’їзд до міста здійснювався через оборонну браму. Як правило, шлях до брами вів по перекидному мосту через рів. Брама не тільки замикалася, але й охоронялася.

Одеський замок. ХIII-ХVIIІ ст. Сучасне фото

Посеред міста знаходилася ринкова площа, де відбувалися торги і ярмарки. На цій самій площі знаходився будинок міської влади (магістрату), який називався ратушею. Там постійно знаходився бурмистр та рада, там же збирався лавничий суд, відбувалися прийоми визначних гостей міста тощо. Перед ратушею стояв стовп, до якого прив’язували злочинця для публічного покарання.

На ринковій площі знаходилися міські ваги, воскобійня, магазин з продажу сукна, а також приватні ятки (маленькі крамниці) з усіляким крамом. Приїжджі купці ставили свої вози і шатра тут же, на площі.

За ринком у різних напрямах стояли цегляні дво- або триповерхові будинки міщан. Будинки, що примикали до площі, не могли мати більше трьох вікон на одному поверсі. Від головних вулиць, що їх по дві починалося від кожного кута площі, йшли другорядні вулиці, які називалися або за назвою народу, що тут мешкав (Руська, Вірменська, Татарська та ін.), або за головною будовою на ній (Кафедральна, Шпитальна та ін.), або за спеціальністю ремісників (Ковальська, Шевська, Різницька та ін.). Вулиці були вузькі, викладені бруківкою або дошками. Постійного освітлення не було, перед великими крамницями висіли ліхтарі.

Характерною ознакою міст була наявність великої кількості церков, при яких існували шпиталі для немічних, бездомних подорожніх.

Життя і побут міщан у XVI ст. визначалися наявністю корпоративних організацій, до яких вони належали, - купецьких гільдій та ремісничих цехів. Цех регулював не лише виробничі відносини ремісників, але й повсякденне життя, дотримання моральності та встановлених звичаїв, релігійного культу та обов’язку участі в похоронах братчика і допомозі його сім’ї.

Цех мав свій костел, церковку чи капличку. На церковну службу ремісники (братчики) повинні були з’являтися у повному складі. Існували й особливі цехові свята.

Цех перед міським урядом (магістратом або ратушею) представляв цехмістр, якого майстри обирали з-поміж себе щороку, а він складав перед міським урядом присягу. Цехмістра всі члени цеху мали поважати і слухатися. Раз або двічі на місяць майстри цеху (без підмайстрів і їхніх учнів) збиралися на нараду для обговорення різних справ. Часто влаштовувалися братські застілля («трунок товариський») з приводу закінчення навчання учня, який зробив екзаменаційний «шедевр» і ставав підмайстром, вступу до цеху нового майстра тощо. Для запобігання злочинам на такі зібрання заборонялося приносити ножі та інші речі, які могли б стати зброєю під час сварки. За лайливу мову на братських зібраннях карали. Як правило, цей штраф сплачувався у вигляді воску для свічок.

Майстри брали учнів у науку, після закінчення якої учень давав до цеху фунт воску і визначену в даному цеху суму грошей до братської скарбнички (усе це записувалося в цехову книгу). Якщо хтось переманював до себе учня або челядника від іншого майстра, також платив штраф. Усі дії і поведінка братчиків таким чином були чітко регламентовані.

Страви

Українська кухня у XVI ст. була дуже багатою. Але панство і прості люди споживали неоднакові страви. Пани в повсякденні і на бенкетах надавали перевагу вареному і смаженому м’ясу. Та й кількість страв трапези була значною. А для простих людей найбільш значимим у харчуванні був хліб (у фольклорі залишилося багато приказок, пов’язаних з хлібом). З хлібом їли і рідкі страви, і каші, улітку - огірки, фрукти, ягоди, дині, кавуни. Хліб символізував добробут, гостинність, хлібосольство. До хліба ставилися як до священного предмета. Крихти чи шматки хліба ніколи не викидали, а віддавали птиці або худобі. Не доїсти шматок хліба вважалося гріхом. А якщо хліб падав, то слід було його підняти, здмухнути пил, поцілувати і з’їсти. Перевагу мав житній хліб, а пшеничний випікали тільки на великі свята: Різдво, Великдень та на весілля.

Існування печі обумовлювало й способи обробки продуктів, тобто приготування варено-тушкованих страв. Велику частку в раціоні людей займали бобові, овочі і фрукти. Для простих людей м’ясо доступне було лише у святкові дні. При цьому перевага надавалася свинині, а з тваринних жирів - салу. Гриби, риба, дикоростучі ягоди і фрукти-дички були суттєвим доповненням до меню селянина.

Описати в кількох рядках вживані у XVI ст. страви неможливо. Рекомендуємо краще почитати поему І. П. Котляревського «Енеїда», хоч там зображено українське суспільство XVIII ст., але традиційна кухня віками зберігалася майже без змін.

Народні звичаї та обряди

Загалом усе розмаїття звичаїв і обрядів українського народу свідчить про його високу культуру: у сім’ї, у стосунках із сусідами, у громаді, взаємодопомозі у вигляді толоки, гостинності, частуванні, парубочому побратимстві, братських святах, «складках», забавах, іграх тощо. Парубочі та дівочі громади обирали своїх «отаманів» і виконували різні звичаєві і обрядові дійства, організовували «сходини», «досвітки», «вечорниці» та ін.

Існувало багато обрядів, пов’язаних з окремими видами праці. Детально вони описані в етнографічній літературі.

Дуже стійкими протягом віків були й обряди: весільні, народження дітей, похоронні, поминальні та ін. Вони мали свої особливості в різних місцевостях України.

Найкращі якості тодішньої людини проявлялися в родинних відносинах. Зокрема, за обов’язкового церковного вінчання майнові права подружжя регулювалися шлюбним контрактом. Це давало гарантії свободи і вільного вибору сторін. Вносячи «віно» (посаг) у родину нареченого, дружина була убезпечена чоловіком у разі його смерті чи іншого випадку шлюбним контрактом. А чоловік відписував їй подвійну суму із свого майна (але не більше третини від загальної його вартості).

Життя людей у будні і святкові дні було тісно пов’язане із релігійними віруваннями і обрядами. Релігія посідала велике місце в щоденному побуті людини. Це не тільки молитви перед іконою у власному помешканні, відвідування церковної служби, де можна було ще й «себе показати й на людей подивитися», парубкам та дівчатам побачитися, але й регулятор загалом життя людини.

З дохристиянських часів і в XVI ст. збереглися вірування в реальність існування демонологічних постатей: «домовиків» (приносить щастя, допомагає в роботі або ж робить різні капості тому, хто його образив), «лісовиків» (диких людей, злих духів, які пасуть і стережуть лісових тварин, водять людину лісом, а іноді й душать), «польовиків» (живуть у степах, полях, лугах в образі птаха, звіра, а то й людини), «водяників» (сидять у річках, озерах, криницях, управляють русалками, а ті, що знаходяться в болотах, затягують туди людей), «русалок» (нехрещених дітей, дівчат і жінок, які померли наглою (раптовою) смертю, чи самогубців), «мавок» (близькі до русалок, літають у вигляді птахів), «відьом» (чарівниць, які зв’язані з нечистою силою) та ін.

12.05.2020

Завдання необхідно виконати до 14 травня:

Код доступу 843108

Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua

Код доступу 332826

Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua

Код доступу 950009

Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua

05.05.2020

Завдання необхідно виконати після опрацювання матеріалу та параграфа 33 (до 14 травня):

Код доступу 776224

Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua

Тема: Культура України у XVIII ст.

Заходи російського царизму проти української культури протягом другої половини XVII- XVIII ст.:

• 1720 рік — Петро І заборонив книгодруку­вання українською мовою;

• 1729 рік — Петро II звелів переписати з ук­раїнської мови російською державні по­станови і розпорядження;

• 1763 рік — Катерина II заборонила викла­дати українською мовою в Києво-Могилянській академії;

• 1775 рік — Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі. 

Розвиток української культури XVIII ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Територія України протягом століття входила до складу різних держав: Росії, Австрії та Речі Посполитої. Їхні уряди проводили щодо корінного населення колонізаторську політику, спрямо­вану на його денаціоналізацію, знищення української культури, віри і звичаїв. Цариця Катерина II заявляла, що Україну, Ліфляндію та Фін­ляндію «треба найлегшим способом привести до того, щоб вони зросійщилися й перестали б дивитися, неначе вовки на ліс».

У результаті росіянізації українська культура почала втрачати свою самобут­ність, та все ж у XVIII ст. спостерігалося її піднесення. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, на­ціональним гнітом, що посилювався на українських землях.

Якраз у цей період Росія заявила про се­бе як про світову державу. Тепер вона по­требувала людей, які сприяли б її зростан­ню, активному розвиткові науки та освіти в молодій імперії. До Петербурга та Моск­ви запросили багатьох українців, які мали працювати в різних імпер­ських установах.

Чимало вихідців з України відзначилися на дипломатичній службі в складі російських закордонних місій в Англії, Голландії, Туреччині, Угорщині, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Швеції і навіть у Китаї. У Росії з великою повагою ставилися до освічених українців, охоче брали їх на службу й добре платили. Протягом XVIII ст. чимало діячів україн­ської культури та освіти переселилися до Росії.

Наші земляки багато зробили для розвитку російської освіти. У різних навчальних закладах більшість викладачів мала українське походження. Наприклад, у 1701-1762 pp. у Слов'яно-греко-латинській академії в Моск­ві працювали 95 викладачів Києво-Могилянської академії. Коли за нака­зом царя в Петербурзі була заснована Медико-хірургічна академія, для неї не вистачало студентів, тому їх набрали з Києво-Могилянської академії.

Українці дуже вплинули й на розвиток російського театру. Театри й вертепи з'явилися в Смоленську, Новгороді й навіть у Сибіру — Тоболь­ську та Іркутську, куди його принесли вчителі з України.Можна вважати, що не було жодного напряму російської культури або освіти, у якому б не працювали вихідці з України.

Освіта

У першій половині XVIII ст. Лівобережна й Слобідська Україна відзнача­лася майже суцільною письменністю. У гетьманській Україні високого рів­ня досягла початкова освіта. Протягом XVIII ст. вона дещо змінилася й те­пер складалася з шиферних, полкових та гарнізонних шкіл. Майже кожне село мало свою школу. Сільська громада сама запрошувала вчителів, да­вала їм приміщення під школу та утримувала. Велика роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які давали приватні уроки дітям з ба­гатих сімей. Дітей панівної верхівки нерідко навчали вихованці Києво-Могилянської академії. Для дітей старшини та чиновництва також створю­валися спеціальні закриті навчальні заклади — пансіони, інтернати тощо.

Києво-Могилянська академія.Зразком для інших шкіл України зали­шалася Києво-Могилянська колегія, якій у 1701 році наказом Петра І був наданий статус академії. Однак оскільки її покровителем був І. Мазепа, після Полтавської битви для неї настали тяжкі часи, тут заборонили нав­чатися іноземцям, а кількість студентів зменшили більш ніж у 10 разів.

Протягом середини XVIII ст. академія поступово відновлювала свою славу, проте досягти рівня початку століття їй так і не вдалося. Європей­ський рівень освіти був для неї вже недосяжним. До середини XVIII ст. вона була єдиним вищим навчальним закладом Російської імперії. Крім укра­їнців, у Києво-Могилянській академії також навчалися вихідці з цент­ральних районів Росії, Сербії, Чорногорії. Частина студентів цього закладу стала великими науковцями свого часу. Наприклад, 1733 року тут навчався видатний російський учений Михайло Ломоносов.

На Заході в цей час в освіті посилився науковий раціоналізм, у Києво-Могилянській академії й далі віддавали перевагу богослов'ю. Саме тому з'явилося чимало проектів, які передбачали заснування в Україні інших університетів. Наприклад, К. Розумовський намагався відкрити вищий навчальний заклад у Батурині, граф П. Рум'янцев планував заснувати університети в Києві та Чернігові. Однак усі ці заходи були марними, бо імперський уряд не дозволяв створювати в Україні університети. Молодь, яка прагнула здобути вищу освіту, тепер мусила виїжджати на навчання до Москви та Петербурга або вступати до університетів інших країн -Німеччини, Італії, Франції тощо.

Харківський колегіум.У XVIII - на початку XIX ст. другим за значен­ням після Києво-Могилянської академії навчальним та науковим центром в Україні був Харківський колегіум. Його заснував 1722 року єпископ Єпіфаній Тихорський у Бєлгороді. У 1726 році цей навчальний заклад перевели до Харкова, де він у 1731 році отримав статус колегіуму. Цей заклад був створений за взірцем Києво-Могилянської академії, що зумо­вило схожість основних принципів управління та навчально-виховного процесу. Становленню колегіуму сприяла широка благодійна підтримка багатьох верств населення Слобідської України, завдяки якій склалися його значні земельні та господарські володіння. До колегіуму приймали дітей різних соціальних станів — козацтва, духовенства й городян. На­явність великого господарства давала можливість навчати й утримувати значну кількість учнів. Так, у середині XVIII ст. тут навчалися близько 400 дітей, а на початку XIX ст. — уже понад 800. Зміст навчальних програм був близьким до програм Києво-Могилянської академії та Мос­ковського університету. З 1740-х pp. на деякий час за колегіумом за­кріпилася назва «академія». До навчального плану закладу входили слов'яно-руська, церковнослов'янська, латинська, грецька, староєврей­ська мови, історія, географія, основи математики, катехізис, піїтика, риторика, філософія та богослов'я.

У 1768 році при колегіумі почали діяти додат­кові класи, освітня програма яких була зорієнто­вана на світські потреби. У них викладали німець­ку та французьку мови, математику, інженерну справу, живопис, музику, архітектуру тощо.

З відкриттям у 1805 році Харківського універ­ситету учні колегіуму слухали природничі (бота­ніку та фізику) та медичні університетські курси. Колегіум мав велику бібліотеку, до якої уві­йшло книжкове зібрання С. Яворського. Тут був створений перший у Харкові церковний хор. Викладачами Харківського колегіуму були Г. Сковорода, І. Двігубський, С. Вітинський, Л. Кордет, композитори А. Ведель і М. Концевич, архітек­тор П. Ярославський, художники І. Саблуков, В. Неминущий, Л. Калиновський та ін.

Важливу роль у розвитку освіти й науки в Україні відігравали коле­гіуми, які працювали в Чернігові та Переяславі. Вони також були одними з провідних осередків формування української інтелігенції.

Проте в цілому загальний рівень освіченості населення України порів­няно з XVII ст. поступово знижувався. У другій половині XVIII ст. селяни й козаки, що потрапили в кріпосну залежність, були майже повністю по­збавлені можливості здобувати хоч би початкову освіту. Поступово збіль­шувалася кількість неписьменних людей. З часом освіту здобути могли лише заможні люди.

«Studium Rutenum».Незважаючи ні на що, розвивалася освіта й на за­хідноукраїнських землях. У 1787—1809 pp. при Львівському університеті діяла тимчасова навчальна установа під назвою «Studium Rutenum» («Студіум рутенум» ). Офіційно цей заклад називався «Провізоричний науковий інститут у руській мові». «Studium Rutenum» був заснований указом імператора Йосифа II від 9 березня 1787 року. Цей заклад призна­чався для підготовки греко-католицьких священиків.

Навчання в «Studium Rutenum» проводилося церковнослов'янською мовою української редакції; студенти цієї установи через незнання латин­ської мови не могли навчатися на теологічному факультеті Львівського університету.

У «Studium Rutenum» існувало два відділи — філософський і богослов­ський. На філософському факультеті студенти навчалися 2 роки, протя­гом яких вивчали логіку, етику й метафізику, математику, фізику. Бого­словський відділ передбачав 5 років навчання. Він мав у своєму складі 6 кафедр: церковної історії, єврейської мови й герменевтики Старого За­повіту, грецької мови й герменевтики Нового Заповіту, догматики, мораль­ного богослов'я, церковного права.

Викладачі «Studium Rutenum» обиралися на конкурсній основі. Пере­вага віддавалася тим з них, хто мав власний переклад відповідного під­ручника, що давало можливість поповнювати збірку навчальної літерату­ри. «Studium Rutenum» мав власну бібліотеку, основу якої становили тво­ри з богослов'я та педагогіки, частина з них надійшла з університетської бібліотеки.

До цього навчального закладу могли вступати кандидати, які досягли 17-річного віку, уміли читати й писати українською мовою, а також мали довідки про стан здоров'я, про походження з Галичини тощо. Для прожи­вання студентам «Studium Rutenum» було надане приміщення Греко-католицької генеральної семінарії. Заняття відбувалися в семінарії та в університеті. Навчання, як і в університеті, розпочиналося 3 грудня, згодом — зі вересня. Студенти складали два іспити на рік — у січні та в червні. У «btudium Rutenum» одночасно навчалося 168 вихованців з двох дієцезій — Перемишльської та Львівської. За весь час існування «Studium Rutenum» у ньому здобули освіту 470 студентів.

У цьому навчальному закладі викладали відомі вчені й діячі — П. Подій, І. Зиманчик, М. Гарасевич, А. Ангелович, І. Лаврівський, М. Левицький, Т. Захаросевич, І. Мохнацький, А. Родкевич, М. Гриневецький, А. Павлович та ін.

Збільшення кількості студентів , які знали латину й могли навчатися у Львівському університеті, спричинило протягом 1808-1809 pp. поступове закриття цього навчального закладу. Вихованці «Studium Rutenum» віді­грали вагому роль у національному відродженні Галичини в 1830-х pp. і в подіях революції 1848-1849 pp. в Австрійській імперії.

Довідка.Дієцезія — церковний округ; основна церковно-адміністративна одиниця в римо-католицькій та англіканській церквах на чолі з митрополитом, архієпископом, єпископом.

Книгодрукування

Україна залишалася одним з провідних районів книгодрукування. Найважливішими видавничими центрами були друкарні Києво-Печерської лаври, Чернігів­ського та Почаївського монастирів. Протягом XVIII ст. чимало нових друкарень створено на Лівобережжі та в Пів­денній Україні. Проте, як і раніше, книжки коштували надзвичайно до­рого. За них платили великі суми грошей і зберігали як найцінніші речі.

Важливою подією у видавничій справі стало впровадження «граждан­ського» шрифту, що збільшило кількість світських видань. Перша дру­карня, що випускала книжки «гражданським» шрифтом, з'явилася в 1764 році в Єлисаветграді. Згодом такий шрифт почали використовувати в друкарнях Катеринослава, Харкова та інших міст. Кирилиця тепер за­стосовувалася тільки для видання книжок церковної тематики. Асорти­мент друкованої продукції в Україні був досить широким, тут друкували шкільні підручники, церковні книги, наукові праці тощо. Звідси до Росії завозили досить значну кількість цієї літератури.

Проте царські укази 1720, 1766 років забороняли друкувати україномовні книжки. Раніше надруковані вилучали з церков і замінювали на московські. Друкування книжок українською мовою навіть церковного й шкільного вжит­ку каралося великими штрафами, інші взагалі не мали права брати до друку.

Тому всі україномовні твори XVIII ст. були рукописними. Чернігівську дру­карню за порушення царських указів конфіскували й перевезли до Москви.

Розвивалося книгодрукування й на території Галичини й Волині — зем­лях, підвладних Австрії. Так, наприклад, у 1773 році Антоній Піллєр від­крив у Львові друкарню. Нею стали дуже активно користуватися окупаційні власті, тут вони друкували укази імператора та розпорядження губернсько­го правління. Конкурентів в А. Піллера не було, невдовзі він став «губерн­ським друкарем його імператорської і королівської милості» та університе­ту, бо друкував і підручники. Саме з цієї друкарні в 1776 році вийшла перша в Україна газета — «Газетт де Леополіс» («Львівська газета»),— видана французькою мовою й розміщена на чотирьох сторінках.

Розвиток наукових знань

Значний рівень освіти сприяв розвитку наукових знань. У XVIII ст. особливого значення набуло вивчення історії. Одним з найвидатніших істориків свого часу був Григорій Граб'янка.

Протягом свого життя він створив низ­ку творів, найвідомішим серед яких є історична праця літописного характеру «Дійствія презільной и от начала поля­ков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого... с поляки... Року 1710», де викладено історію України з давніх ча­сів до 1709 року. Джерелом для її напи­сання служили офіційні документи, поль­ські хроніки, щоденники, розповіді су­часників подій. Головну увагу Григорій Граб'янка приділив історії козацтва та Національно-визвольній війні українсько­го народу під проводом Б. Хмельницького. На жаль, до нашого часу оригінал твору не зберігся.

Ще одним видатним істориком свого ча­су був Самійло Величко.

Найвидатніші діячі доби:Григорій Сковорода, Самійло Величко, Григорій Граб'янка, Іван Полетика, Феофан Прокопович, Данило Самойлович, Василь Каразін

Персоналії

Григорій Граб'янка (?-бл. 1738)

Виходець із заможного козацтва. З 1686 року перебував на службі в козацькому війську брав участь у Кримських походах у 168/ 1689 pp., Азовських походах 1695—1696 pp. Північній війні. Протягом 1717—1728 pp. видатний літописець обіймав посаду гадяцької полкового судді, у 1728—1729 pp. був обозним, а в 1729—1738 — полковником. Такої брав активну участь у політичному житті України, домагаючись від Петра І відновлення Гетьманщини на Лівобережжі. 1723 року разом з іншими старшинами їздив до Петербургу добиватися скасування Малоросійської колегії та відновлення виборів гетьмана. За і був ув'язнений і протягом 1723—1725 pp. перебував у Петропавлівській фортеці. 1725 рок після смерті Петра І, повернувся в Україну. 1735—1738 pp. брав участь у російсько-турецькій війні. Улітку 1738 року, прикриваючи зі своїм полком відступ російської армії Криму, Г. Граб'янка загинув у бою. (За «Довідником з історії України)

Персоналії

Самійло Величко (бл. 1670-після 1728)

Народився на Полтавщині. Згодом навчав­ся в Києво-Могилянській колегії. По закін­ченні навчання служив канцеляристом у гене­рального писаря В. Кочубея, а близько 1704 року перейшов на службу до Генераль­ної військової канцелярії. У 1708 році С. Величко був звільнений зі служби, після чого оселився в с Жуках біля Диканьки на Пол­тавщині, де вчителював та укладав літопис. Помер після 1728 року. (За «Довідником з історії України») 

Він є автором першого систематичного викладу історії Української козацької дер­жави. Під час написання цього твору С. Величко використав значну кількість укра­їнських, польських і німецьких джерел, широке коло документів Генеральної військової канцелярії. Дуже важливе місце серед усіх інших джерел посідає поема Самуеля Твардовського «Громадянська війна з козаками, татарами й Москвою, пізніше зі шведами й угорцями» (перша частина написана 1660 року, друга — близько 1654 року). У ній польський хроніст основ­не місце відводить описові подій Національно-визвольної війни україн­ського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 pp. — Зба­разькій облозі та Берестецькій битві.

Літопис С. Величка складається з 4 частин: перша — «Сказаніє о войні козацкой з поляками, через Зіновія Богдана Хмельницкого...» — змальовує події 1648-1659 pp., окремими епізодами сягаючи в 1620 рік; друга й третя частини, які охоплюють відповідно 1660-1686 pp. та 1687-1700 pp., названі «Повіствованія літописная о малоросійских і иних отчасти поведеніях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень літописця й ґрунту­ються на документах гетьманської канцелярії; у чет­вертій частині зібрано додатки з різних документів XVII ст.

Літопис С. Величка рукописний, написаний україн­ською книжною мовою XVIII ст., але в ньому викорис­тані й елементи народної мови. На жаль, повний текст його не зберігся. Проте літопис С. Величка вважається одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіо­графії другої половини XVII - початку XVIII ст. Уперше його опублікува­ла Київська археографічна комісія в 1848-1864 pp. під назвою «Летопись событий в юго-западной России в XVII в.», т. I—IV.

С. Величко також працював над перекла­дом з німецької мови збірника «Космографія». У результаті кропіткої праці літописця з'явив­ся україномовний варіант «Космографії» з пе­редмовою до неї. 

Розвивалася в Україні й філософська думка. Найяскравішим тогочасним філософом в Ук­раїні був Григорій Сковорода. Його твори, у яких викривалися несправедливість, неробство, мар­нотратство панів та їхня жорстокість до прос­тих людей, хабарництво, були дуже популярні й швидко розходилися по Україні. Всі вони бу­ли рукописні.

За життя філософа його твори не видавалися. Перші публікації з'явилися лише до сторіччя з дня його смерті, а зібрання творів здійснив Д. Багалій у 1894 році.

Протягом усього життя Г. Сковорода вивчав Біблію. Він уважав, що в цій книзі зашифрована мудрість багатьох поколінь, тому свої твори писав на теми афоризмів з Біблії, намагаючись розкрити сучасникам і нащадкам їхній таємни­чий символічний світ. На цій основі філософ роз­робив своє вчення про дві природи й три світи: дві природи — видима й невидима, що є в кожній речі чи явищі, а три світи — це Всесвіт, Біблія й людина.

Розвивалися в Україні природничі та матема­тичні науки. У приватних бібліотеках часто зберігалися книжки .із зоології, ботаніки, мате­матики. Досить могутня математична школа функціонувала в Києво-Могилянській академії. її представниками були Ф. Прокопович, С. Кулябка, Я. Маркович, С. Яворський. Підручники з математики, складені видатними українськими педагогами Київської академії Ф. Прокоповичем 

Григорій Сковорода (1722-1794)

Народився в с. Чорнухи на Полтав­щині в сім'ї козака. Після закінчення полкової школи в 1734 році вступив до Києво-Могилянської академії, де з перервами навчався до 1753 року. У 1741 — 1744 pp. служив у придворній хоровій капелі імператриці Єлизавети Петрівни в Петербурзі, а в 1745 році повернувся до Києва й поновив навчання у філософському класі. Протягом 1745—1750 pp. перебував за кор­доном (відвідав Угорщину, Австрію, Словаччину, можливо, Польщу, Німеч­чину, Італію). У 1751 році почав викла­дати поетику в Переяславському коле­гіумі. У 1754 і 1755-1759 pp., працю­ючи домашнім учителем, почав писати вірші українською та латинською мо­вами, які стали основою його поетич­ної збірки «Сад Божественних пісень». У 1759—1764 рр. викладав поетику, ри­торику й грецьку мову в Харківському колегіумі, проте був змушений поки­нути викладання через непорозуміння з начальством. Помер Г. Сковорода у с. Паніванівці в домі свого приятеля А. Ковалевського.

Незадовго до смерті склав список своїх праць (18 оригінальних та 7 пе­рекладів, 4 з яких досі не знайдені). (За «Довідником з історії України») 

Феофан (Теофан) Прокопович (1681-1736)

Справжнє ім'я — Єлезар. Наро­дився в Києві. У 1698 році закінчив Києво-Могилянську академію, а зго­дом переїхав до Польщі, де прийняв греко-католицтво. У польських шко­лах і Римському єзуїтському колегіумі св. Атанасія вивчав філософію й теологію. Повернувшись у 1702 році в Україну, прийняв православ'я та по­стригся в ченці під ім'ям Феофана (Теофана). З 1704 року викладав у Києво-Могилянській академії піїтику, рито­рику й філософію.

Належав до найосвіченіших людей свого часу, добре володів кількома іноземними мовами. У 1711 році був призначений ректором Києво-Могилянської академії. У 1716 році за ви­кликом Петра І переїхав у Петербург, де став одним з найближчих радників царя в питаннях церковної реформи та державної політики.

Відомий також як видатний публі­цист, драматург і поет. Був знавцем не тільки філософії та богослов'я, напи­сав ряд історичних, юридичних, педагогічних і літературно-теоретичних праць. Помер у 1736 році й похований у Софійському соборі в Новгороді в Росії. (За «Довідником з історії України») та І. Фальковським, стали справжніми досягнен­нями вітчизняної науки.

Ф. Прокопович поряд з математичними пра­цями написав багато творів нематематичного напрямку. Наприклад, як палкий прихильник І. Мазепи, присвятив гетьману свою історичну драму «Володимир» (1705 рік). У цьому творі в образі князя Володимира зображено саме І. Мазепу. У своїх численних проповідях прослав­ляв гетьмана і звеличував Київ, називаючи його «другим Єрусалимом».

У політико-філософських трактатах «Слово про владу й честь царську» (1718 рік) і «Правда волі монаршої» (1722 рік) Ф. Прокопович розви­нув ідеї освіченого абсолютизму, використавши в обґрунтуванні політичних поглядів ідею при­родного права й суспільного договору. У богослов­ському творі «Духовний регламент» (1721 рік) обґрунтував нову синодальну систему управління церквою, яка узаконювала владу царя над церковною організацією. Також сприяв розвит­ку освіти в Російській імперії, брав участь в ор­ганізації і створенні Академії наук, очолював так звану «Учену дружину»_; до якої входили А. Кантемир, В. Татищев та ін. Ф. Прокопович одним з перших у Росії вів наукові спостережен­ня, використовуючи мікроскоп і телескоп.

Після себе Ф. Прокопович залишив Росій­ській академії наук велику бібліотеку (близько ЗО тис. книжок) та значну колекцію картин (близько 170 полотен).

У XVIII ст. в Україні з'явилися медичні уста­нови. 1707 року в Лубнах почала діяти перша аптека, а 1751 року українець Іван Полетика одним з перших одержав звання професора Ме­дичної академії в німецькому місті Кілі.

Українські лікарі зробили вагомий внесок у розвиток військової меди­цини. Методи боротьби з епідемією чуми, які винайшов лікар Данило Самойлович, дістали схвалення російської та багатьох зарубіжних академій.

28.04.2020

Перевірочні тести з теми "Українські землі в ІІ половині XVIII ст. (виконати до 3 травня)

Код доступу 819639

Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua

Код доступу 903654

Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua

21.04.2020

Тема: Поділи Речі Посполитої: зміни у становищі Правобережної України та західноукраїнських земель.  

Завдання: 

Опрацювати параграф 32.

За бажанням: створити кросворд або ілюстрації до теми "Ліквідація Запорізької Січі. Південна Україна." 

Річ Посполита почала переживати період занепаду у другій половині XVIII століття. Головними факторами, які гальмували економічний та господарський розвиток країни були шляхетська анархія і феодально-кріпосницький лад.

У 40-60-х роках ХVІІІ століття в Польщі сталися дві великі війни. Вони стали відображенням інтересів кількох центральноєвпропейських держав. Це була війна за австрійську спадщину 1742-1748 pоків і Семилітня 1756-1763 pоків. Польща на той час була знесилена, тому не брала участі в цих війнах, проте польське населення зазнавало господарських втрат і величезних розорень, оскільки саме на польській території проходила значна частина військових дій.

Сусідні Росія, Австрія і Пруссія скористалися ослабленням Польщі. Вони мали у планах розділити Польщу на частини, збагатити власну територію за рахунок її території. Прогресивні реформи Польської держави їх лякали та насторожували, також у Польщі поширювалися ідеї Великої французької революції.

В хаос була втягнута велика кількість шляхти, утворилася велика шляхетська конфедерація – Барська. Її було проголошено у м. Барі (сьогодні – Вінницька область) у лютому 1768 р. Ще 35 конфедерацій інших воєводств і земель до осені 1769 р. також паралельно організувалося, вони ставили за мету охорону золотих вольностей.

Запис у словничок

Золота вольність (лат. Aurea Libertas) – одне з явищ в унікальній аристократичної політичній системі Польського королівства (1385-1569) і пізніше, після Люблінської унії (1569), у Речі Посполитій. У цій системі вся знать (шляхта) мала рівними і великими правами і привілеями. Шляхтичі засідали в законодавчому органі, сеймі, і вибирали короля. Золота вольність була унікальним явищем в століття абсолютизму в Європі. У результаті зловживань золотою вольністю і правом liberum veto центральна влада в Речі Посполитій ослабла, що дозволило сусідам Польщі (Росії, Австрії і Пруссії) паралізувати державу і провести три розділи Речі Посполитої.

Перший поділ країни відбувся 5 серпня 1772 р. у місті Петербурзі, його здійснили представники Росії, Австрії і Пруссії. Вони підписали угоду, згідно якої забирали собі так звані санітарні смуги, що складали територію по межам Речі Посполитої.

У вересні 1773 р. був скликаний сейм, який вважав загрозою ще більші територіальні втрати, ратифікував угоду. Цей же сейм, як не дивно, розпочав ряд кардинальних спроб врятування держави через реформування. Чотирилітній (Великий) сейм спробував встановити централізовану конституційну монархію, у якій громадянські права будуть рівними для шляхти та міщан, а представницька система буде збалансованою.

Сейм проводив засідання з осені 1788, а закінчив весною 1792 p. Жодна з ухвалених тут реформ уже не була втілена у життя, але 1788-1792 пробудили громадсько-політичну думку в Польщі.

3 травня 1791 р стався кульмінаційний пункт Чотирилітнього сейму – ухвалили Конституцію. Вона стала проголошенням волі народу і визначником нових засад устрою державного апарату Речі Посполитої. Основні принципи: спадкова монархічна влада, регульована законом; права шляхти та городян урівняні; нормалізовані архаїчні сеймові практики, утворилися централізовані органи виконавчої влади і т. д.

Як наслідок поділу Польщі, який відбувся у 1793 р., до складу Росії стала входити територія Правобережної України (Волинське, Брацлавське, Подільське і Київське воєводства). Минуло два роки, у 1795 р. мав місце ще один поділ Речі Посполитої, тоді до складу Росії увійшли також західні землі Волині.

Це була остання спроба порятунку Речі Посполитої, але в ній не була зацікавлена ні одна із великих держав-сусідів, - війна за другий поділ.

Її ініціаторами формально були лідери опозиції магнатів Ксаверій Браницький, Станіслав Щасний Потоцький і Северин Жевуський. Вони спочатку в Петербурзі, а пізніше у містечку Торговиця (сьогодні Уманський р-н Київської обл.) у травні 1792 р. проголосили конфедерацію, що була спрямована проти нової Конституції. Не минуло і кількох днів як до конфедератів приєдналися війська Росії. Військові дії російської армії на Правобережжі проти військ шляхти почалися на початку травня 1792 року. Королівська армія майже не чинила опору. Здавалися один за одним польські гарнізони краю. Невеликомасштабні сутички сталися тільки під Любаром, Шепетівкою та Острогом. У середині 1792 р. військові операції були практично припинені. Але минув майже рік, перш ніж плани царського уряду були реалізовані. Маніфест Катерини II з'явився 27 березня 1793 р. За ним Правобережна Україна мала увійти до складу Росії. Дуже скоро розпочалося складання присяги населенням краю (за селян присягу складали поміщики). Все це сталося без особливих ускладнень, в короткий термін.

Останній спалах опору – повстання у березні-листопаді 1794 pоку. Воно було очолене Тадеушем Костюшком – польським національним героєм. Річ Посполита ще продовжувала своє існування формально, дні її були лічені, тож повстанці закликали увесь народ до боротьби, з ціллю загинути під руїнами власного краю, або звільнити батьківську землю від ганебного ярма та насильства загарбників рідного краю. 7 травня Костюшком було видано Полянецький універсал, за яким селян було звільнено від підданської залежності і закликано до активної боротьби – військових дій. Активну участь у війні взяли також городяни, особливо мешканці Варшави, Кракова та Вільно.

Придушенням повстання зайнялися прусська і російська армії. У червні 1794 р. царські загони оволоділи Краковом, у серпні - Вільном, а 4 листопада російська армія під проводом Олександра Суворова штурмом здобула Прагу - передмістя Варшави.

25 листопада 1795 р. король підписав відречення від престолу. 27 січня 1797 р. було підписано кінцевий варіант тексту трактату між Росією, Пруссією і Австрією про третій поділ Речі Посполитої. Царський уряд після приєднання і не помишляв про відновлення на Правобережжі козацьких полків. Протягом 90-х рр. XVIII ст. на її територію були поширені загальноімперські адміністративні органи та установи. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину у маєтках феодалів. Одночасно польські магнати одержали від царських властей нові чини, права російського дворянства.

    Отже, наприкінці XVIII ст. нарешті була виправлена та політична помилка, яку допустив російський царизм щодо населення Правобережної України у 1667 р., передавши її за Андрусівським договором Польщі. Але проблема возз'єднання всіх українських земель в одне ціле вирішена до кінця так і не була. Вони потрапили під владу двох імперій — Російської та Австрійської.

Робота з таблицями

По ходу розповіді учителя учні складають таблиці «Поділи Речі Посполитої» та «Наслідки трьох поділів Польщі»

Поділи Речі Посполитої
Дата	Австрія	Пруссія	Росія
Перший поділ 1772 р.	Загарбала території на південь і схід від Кракова, Галичину, частину території Волинського і Подільського воєводств	Поширила свою владу на Північно-Західну Польщу з Гданськом	Отримала східні Білоруські землі з Полоцьком і Вітебськом
Другий поділ 1793 р.		Забрала собі західні польські землі з Познанню	Відійшла Київщина, Брацлавщина і Поділля, а також центральні білоруські землі з Мінськом
Третій поділ 1795 р.	Захопила Краків і Люблін із прилеглими територіями	Отримала решту польських територій з Варшавою	Приєднана Волинь, Західна Білорусія та Литва

Робота з картою

Показати на карті, як була поділена територія України після кожного з поділів Польщі. 

14.04.2020

Тема: Правобережна Україна. Гайдамаки. Коліївщина. Буковина, Східна Галичина, Закарпаття. Рух опришків.

Основні дати:

1715 р. – перші писемні згадки про гайдамаків;

1734 р. – перше велике гайдамацьке повстання;

1768 р. – початок Коліївщини.

· Чи відомо вам кого називали гайдамаками та опришками? Що таке Коліївщина?

· Яке значення мала їхня діяльність для історії України?

· Сьогодні ми з’ясуємо які події відбувалися на Правобережній Україні у другій половині 18 ст., хто такі гайдамаки, опришки та що таке Коліївщина, проаналізуємо діяльність М. Залізняка та О. Довбуша.

Однією із найважливіших подій у житті запорожців став гайдамацький рух. Що ж стало його причиною?

На Правобережній Україні з’явилися сини та онуки колишніх польських панів, які претендували на маєтки. Вони поновлювали порядки, які існували ще до Богдана Хмельницького. З метою залюднення Правобережжя польські пани кликали переселенців з Лівобережжя, обіцяючи їм усілякі пільги.

Необачні люди з Лівобережжя, рятуючись від панщини, яку позаводили москалі,  тисячами переселялися на Правобережжя, не замислюючись над тим, що стане з ними в майбутньому. Але після того, як закінчувався термін пільг, почалося те ж саме, що було до Національно-визвольної війни. Основою господарського життя знову ставала фільварково-панщинна система  примусовою працею та кріпацтвом, зазнавала утисків православна церква. Зазнавала переслідувань і уніатська церква.

Внаслідок цих подій на Правобережжі почали гуртуватися загони озброєних людей, які звертались по допомогу до запорожців. Таких людей називали гайдамаками. Слово гайдамак з тюркського – «гайде!», означає «тікай!». Вперше воно було вжито в документі 1715 р.

Перше велике гайдамацьке повстання 1734 р. під проводом Верлана засвідчило, що гайдамаків спонукало до боротьби усвідомлення панування одного народу над іншим. Другий гайдамацький рух з великою силою розгорівся у 1750-х роках.

У 1768 р. спалахнуло нове найстрашніше повстання, яке і отримало назву Коліївщина. Коліївщина, за версією, що найчастіше зустрічається в науковій і художній літературі, походить від слова «колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття свиней, які вміють робити це найбільш професійно і швидко. У творі Тараса Шевченка згадується процедура освячення ножів на означення міжетнічної та релігійної складових повстання. «...поляків, жидів, та тих, котрі у служінні конфедератів були віри грецької, поколото чимало, а скільки - точно не знаю, проте гадаю, не менше як усіх чоловічої і жіночої статі, включно немовлят, тисячі дві поколото» (М. Залізняк).

У конфлікт католиків та православних втрутилася Російська імперія. На початку 1768 р. між Росією та Річчю Посполитою було укладено трактат про зрівняння в політичних правах із католиками православних та протестантів. У лютому 1768 р. у м. Бар було утворено конфедерацію – військово-політичне об’єднання польської шляхти та католицького духівництва. Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація розпочала похід на Правобережжя. Боротьбу проти польського свавілля розпочав Максим Залізняк. Про його виступ та перші успіхи збереглися уривки з народної пісні.

07.04.2020

Тест перевірочний з теми "Українські землі у ХVІІІ  ст."

1.Яка Січ була зруйнована російськими військами в 1775 р. за наказом імператриці Катерини II?

А   Задунайська                                           Б   Нова (Підпільненська)

В   Хортицька                                               Г   Чортомлицька

2.У XVIII ст. більшість нових міст на території України було засновано на:

А   Півдні                                                                    

Б   Слобожанщині

В   Запоріжжі

Г   Лівобережжі

3.Як називалася військово-адміністративна одиниця Нової Січі?

А  полк                                                   Б   паланка

В   округ                                                  Г   зимівник

4.Які міста в різні часи були столицями козацької держави Гетьманщини?

А Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів

Б Суботів, Гадяч, Київ, Глухів

В Чигирин, Переяслав, Батурин, Стародуб

Г Ніжин, Лубни, Батурин, Миргород

5.У якому році за указом російської імператриці Катерини II було скасовано гетьманство?

А   1709 р.                                                           Б   1727 р.

В   1764 р.                                                           Г   1775 р.

6.За підсумками російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Кримське ханство:

А зберегло залежність від Османської імперії

Б увійшло до складу Російської імперії

В здобуло формальну незалежність

Г було поділене між Османською і Російською імперіями

7.На території якого регіону України в другій половині XVIII ст. царський уряд заснував Нову Сербію, Слов’яно-Сербію та Новослобідський козацький полк?

А Гетьманщини

Б Новоросії

В Вольностей Війська Запорозького Низового

Г Слобідської України

8. Які зміни в соціальному становищі українських селян Лівобережної і Слобідської України пов’язані з діяльністю російської імператриці Катерини II?

А остаточне перетворення вільних селян, козаків на кріпаків

Б переведення частини селян у категорію воєнних поселенців

В надання їм привілеїв «вільних хліборобів»

Г поділ селянського стану на ранги, залежно від розміру земельної ділянки

9.На Лівобережній Україні інститут гетьманства остаточно було скасовано:

А   1709 р.                                              Б   1734 р.

В   1764  р.                                              Г   1775 р.

10.На могилі якого історичного діяча викарбувано такі рядки: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого атамана казаков бывшей некогда Запорожской грозной Сечи, сосланного в сию обитель в 1776 году на смирение. Будучи освобожден, сам не пожелал оста вить обитель, в коей обрел душевное спокойствие»

А І. Сірка

Б П. Полуботка

В К. Гордієнка

Г П. Калнишевського

11. Укажіть за уривком з історичного джерела, яке доручення виконав генерал.

«Нашому генералу-поручику Текелю з довіреними нашими військами... без будь-якого опору з боку козаків, тому що були оточені з усіх боків... у цілковитому порядку... найспокійнішим чином виконати доручену йому справу, уникаючи, наскільки це можливо, кровопролиття...»

А зруйнував Запорозьку (Нову) Січ

Б закріпачив козаків Слобідської України

В приєднав землі Кримського ханства до Російської імперії

Г придушив Коліївщину — гайдамацький рух на Правобережній

Україні

12.Хтоз зображених постатей був останнім гетьманом Козацької держави?

 02.04.2020

Тема: Підкорення Кримського ханства. Колонізація Півдня України.  

 Друга половина XVIII ст. для кримських татар стала добою знищення Російською імперією їхньої державності — Кримського ханства. Остаточно доля кримсько-татарської держави вирішилася внаслідок російсько-турецької війни 1768—1774 рр. За Кючук-Кайнарджийським миром 1774 р. була проголошена незалежність Кримського ханства від Османської імперії, але фактично воно опинилося під контролем Росії. Це спричинило звернення у 1776 р. татарського уряду до Росії, у якому татари відмовлялися від її підтримки. Відповіддю на це стало введення на територію ханства 25-тисячного російського війська. Новим ханом було проголошено Шагін-Гірея, що утримував владу завдяки російським урядовцям.

Ліквідації Кримського ханства передували заходи, спрямовані на визрівання соціально-економічної кризи в ньому. За наказом імператриці російський полководець О. Суворов виселив із Криму все християнське населення (31 тис. вірмен і греків) до Азовської губернії під приводом його захисту від засилля мусульман. Ці заходи започаткували імперський курс на вигнання народів Криму з їхньої батьківщини. Греки й вірмени становили майже все торговельно-ремісниче населення півострова та були основними платниками податків до ханської скарбниці.

У 1783 р. уряд Російської імперії вирішив, що склалися всі умови для поширення своєї влади на півострові. Провідні держави Європи в цей час були зайняті подіями війни за незалежність англійських колоній у Північній Америці.

Робота з документом

З указу Катерини II про приєднання Кримського півострова до Росії (1783 р.) Перетворення Криму на вільну й незалежну область не спричинило спокою для Росії, а перетворилося для неї на нові турботи зі значними витратами. Досвід часу з 1774 р. показав, що незалежність мало притаманна татарським народам. І для того, щоб зберегти її, нам потрібно виснажувати свої війська важким рухом, здійснюючи такі витрати, як за часів війни. Така морока з кримською незалежністю спричинила понад 7 млн надзвичайних витрат. Беручи до відома всі ці обставини, Ми вирішили зробити у майбутньому Кримський півострів не кублом розбійників і бунтівників, а територією Російської держави.

Запитання до документа

Яким був офіційний привід для ліквідації ханства?

Розповідь учителя

Останнього кримського хана Шагін-Гірея змусили зректися влади та виїхати за кордон (до Туреччини). Після оволодінням Кримом Катерина ІІ стала відбирати кращі землі й дарувати своїм фаворитам, дворянам, чиновникам. Кримських татар витісняли на неродючі землі. Це призвело до катастрофічних демографічних наслідків. За наступні 100 років кількість населення Криму скоротилася з 500 тис. до 200 тис. осіб. До того ж, основну частку населення становили нові переселенці. Кримських татар залишилося близько 60 тис. осіб.

Отже, кримських татар, як і українців, на багато років спіткала доля поневірянь і страждань під блиском російської корони.

7. Освоєння півдня України. Заснування нових міст.

Розповідь учителя

У результаті перемог Росії у війнах із Туреччиною (1768—1774, 1787—1791 рр.) і ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) та Кримського ханства (1783 р.) утворився масив відносно вільних земель, які Російська імперія стала активно колонізувати (освоювати). Російський уряд використовував стосовно цих земель назву «Новоросія». Для позначення цього регіону виникла також назва «Південна Україна», адже більшість поселенців у цьому краї становили українці.

Із земель, що були приєднані до Російської імперії впродовж XVIII ст., південь України був найпривабливішим. Надзвичайна родючість причорноморських степів обіцяла в майбутньому великі прибутки, тим більше, що цьому сприяла загальна економічна ситуація у Європі. В освоєнні цих земель на початковому етапі вагому роль відіграв Григорій Потьомкін (1739—1791).

Постать в історії

Григорій Потьомкін — князь Таврійський, генерал-фельдмаршал, російський діяч зі Смоленщини. Брав участь у палацовому перевороті 1762 р., унаслідок якого до влади в Російській імперії прийшла Катерина II. Був її фаворитом і, як стверджували сучасники, єдиною людиною, яка мала на неї вплив. Із 1774 р. — правитель півдня України, із 1777 р. — імператорський намісник. Був одним з ініціаторів ліквідації Запорозької Січі, але війни з Туреччиною переконали його в необхідності відновити козацтво.

Потьомкін сприяв переселенню людей на нові землі. Під його керівництвом будувалися фортеці, порти, російський торговельний Чорноморський флот. У 1787 р. за указом Катерини II «на згадку подвигу його у приєднанні області Таврійської до Російської імперії і зусиль у заселенні та відбудові цієї області» до його прізвища додавали слово «Таврійський».

Розповідь учителя

Нові землі активно роздавалися російським дворянам, сюди на пільгових умовах залучалися переселенці. У XVIII ст. на півдні України з’явилося чимало нових міст. Їх виникнення зумовлювалося потребами оборони, заселення та господарського освоєння південних степових просторів. Нові міста засновувалися переважно на місці фортець. Зокрема, Єлисаветград (нині Кропивницький), Новомиргород і Новоархангельськ утворилися з фортець, що були закладені в 40—50-х рр. XVIII ст. У 1770 р. розпочалося будівництво Дніпровської оборонної лінії. На основі її укріплень виникло кілька міст, у тому числі Олександрівськ (нині Запоріжжя). У другій половині 70-х рр. XVIII ст. на місці козацької слободи Половиці розгорнулося будівництво Катеринослава (сучасного Дніпропетровська).

На узбережжі Чорного й Азовського морів постали міста-порти. У 1778 р. біля гирла Дніпра було засновано Херсон, у гирлі річки Інгул — Миколаїв. У 1798 р. на місці турецької фортеці Хаджибей (Єні-Дунья) розпочалося будівництво Одеси. На Азовському морі було засновано великий порт Маріуполь.

До кінця XVIII ст. на півдні України налічувалося близько 30 міст. Ці нові міста із часом стали провідними економічними центрами України та всієї Російської імперії.

31.03.2020

Тема: Нова Січ. Ліквідація гетьманства і козацького устрою в Україні

https://www.youtube.com/watch?v=bjV_cFZFyB4

https://www.youtube.com/watch?v=xZF4iZwqDeI

У другій половині XVIII ст. царизм проводив політику обмеження козацьких порядків в Україні, забороняв вибори гетьмана (після смерті Данила Апостола російський уряд шістнадцять років не дозволяв обирати гетьмана), втручався у внутрішні справи Гетьманщини. Останнім гетьманом України став  Кирило Розумовський. 

 

Колишній сільський хлопець із Чернігівщини завдяки своєму старшому брату Олексію (Олексій Розумовський — фаворит цариці Анни) отримав при царському дворі й за кордоном прекрасну освіту й виховання спочатку в Петербурзі, а потім у Німеччині, Італії, Франції. У 1744 р. був удостоєний графського титулу, а в 1776 р., у 18 років, був призначений президентом Петербурзької Академії наук. Ставши гетьманом, Розумовський намагався перетворити Глухів на маленький Петербург. Тут було збудовано прекрасний будинок Генеральної канцелярії, гетьманський палац із парком. За гетьманування Розумовського козацька старшина утверджувалася як привілейована, панівна верства суспільства. Було завершено реформу судової системи, що почалася ще за часів Данила Апостола. Гетьман намагався реформувати й армію: увів однакове озброєння, однакову уніформу (сині мундири, білі штани).

Новий гетьман отримав у володіння місто Гадяч, а своєю столицею обрав місто Батурин. К. Розумовський боровся за повернення старовинних прав українському козацтву. Гетьман міг управляти територією Запорозької Січі, Києвом.

 К. Розумовський запровадив судову реформу: з’явилися суди із земельних, цивільних, карних справ. Проводилися реформи в козацькому війську: поліпшилося обмундирування, озброєння козаків (рушниця, шабля, спис). Гетьман провів реформу ocвіти: у козацьких полках почали діяти церковно-приходські школи для дітей козаків і селян; прагнув відкрити університет в Батурині.

У своїй діяльності Розумовський опирався на козацьку старшину. Рада старшини замінила загальновійськову козацьку раду. Гетьман обмежив право переходу селян, зміцнював права козацької старшини.

Хоча влада гетьмана була велика, царський уряд контролював всю фінансову систему Гетьманщини. А самому гетьману заборонялося вести переговори з іншими державами, він не мав права призначати козацьких полковників.

 Період гетьманства К. Розумовського називали «золотою осінню української автономії».

У 1762 р. до влади в Російській імперії прийшла Катерина II.

 Вона вирішила остаточно знищити автономію Гетьманщини.

У листопаді 1764 р. було видано указ про ліквідацію гетьманської влади. Замість гетьманського управління владу перебрала Малоросійська колегія на чолі з графом П. Рум’янцевим.

У 1781 р. було ліквідовано полковий адміністративний розподіл. Лівобережну Україну поділили на намісництва (Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське).

У 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. Козаки переводилися до розряду державних селян.

 1783 р. в Лівобережній та Слобідській Україні було введено кріпацтво.

У 1785 р. українська старшина була зрівняна в правах з російським дворянством.

Із 70-х pоків XVIII ст. царський уряд Катерини II починає поетапну ліквідацію Запорозької Січі.

Основні причини

• Успішне завершення російсько-турецьких війн.

 • Перенесення кордону Російської імперії на південь до Чорного моря.

 • Втрата Запорозькою Січчю свого військового значення в боротьбі з турками та татарами.

 • Участь козаків у повстаннях проти Речі Посполитої та Російської iмпepiї (гайдамацький рух, селянська війна під керівництвом Є. Пугачова, селянські повстання проти феодального гніту).

 • В абсолютистській централізованій державі, якою була Росія, недоречними були демократичні порядки та республіканська форма правління, які мала Січ.

 • Зміцнення в Pociї феодальних порядків (прагнення старшини та дворян захопити велику кількість родючих земель, закріпачити козаків).

Навесні 1775 р. Катерина II доручила генералу Петру Текелію захопити з військом Січ, знищити Kіш та встановити над козаками «єдине начальство». У червні 1775 р. війська Текелія оточили Січ та зруйнували укріплені споруди. Артилерія та клейноди були вивезені, частина старшини заарештована, козацтво переведене в селянський стан.

У ceрпнi 1775 р. в царському маніфесті Катерини II офіційно оголошувалося про ліквідацію запорозького козацтва та самої назви «запорозький козак». Запорозькі козаки або перетворювалися на кріпаків, або переселялися на Кубань, Кавказ, Дунай та за Дунай. Там вони заснували нові січі. Землі Запорозької Січі були роздані у володіння дворянам та старшині.

Останнім кошовим отаманом Запорозької Січі був Петро Калнишевський(1690— 1803 рр.).

 

Десять років поспіль козаки обирали його кошовим отаманом. Кілька зимівників Калнишевського перетворилися на населені пункти, наприклад селище Петрівка (поблизу Дніпропетровська). Саме звідси походить всесвітньо відомий художній промисел —петриківський розпис.

П. Калнишевський дбав про будівництво храмів у межах Вольностей Війська Запорозького, надаючи великі кошти на їx спорудження. За його участі було створено церковно-приходські школи в паланкових поселеннях, січові школи.

П. Калнишевський їздив до Петербурга відстоювати права запорожців від зазіхань російського уряду.

 Після зруйнування Січі П. Калнишевський за наказом Катерини II без жодних підстав був заарештований та засланий до Соловецького монастиря (Архангельська обл.). Понад чверть століття він провів в одиночній камері, доки 1801 р. не був звільнений указом Олександра I. Але за власним бажанням П. Калнишевський залишився у монастирі, де помер у віці 112 років. Його могила на головному подвір’ї Соловецького монастиря збереглася до наших часів.

Демократичний характер козацьких порядків не відповідав колоніальній політиці царизму. У другій половині XVIII ст. залишки української автономії були знищені. Козацтво як політичну силу Гетьманщини було ліквідовано. В Україні встановлювався суспільно-політичний устрій, характерний для всієї царської Росії. 

Зверніть увагу!

Ліквідація Запорозької Січі стала однією з найважливіших подій української історії другої половини XVIII ст. Із нею відходила в минуле козацька доба. У тривалій боротьбі з козацькою християнською республікою перемогу здобула імперія. Хоча Запорозька Січ загинула, вона залишила помітний слід у пам’яті українського народу. Запорозькі козаки уславилися героїчною боротьбою, яку впродовж трьох століть вели проти іноземних загарбників, та обороною південних кордонів України. Вони стояли на чолі національно-визвольної боротьби українського народу. Завдяки цьому створювалися умови для розвитку економічного й культурного життя українців. Разом із тим наявність Січі була тим чинником, який стримував закріпачення українських селян, оскільки саме в запорозьких степах збиралися втікачі з усієї України.

З’явившись як воєнна організація, козаки цим не обмежилися. Ними були створені нові форми соціального, політичного та економічного життя, які виявилися більш вдалими, ніж ті, що пропонувала українському народу імперія.

Для українського народу запорожці були й залишаються уособленням кращих людських якостей і виразником незламного національного духу, прикладом для наступних борців за незалежність Батьківщини.

Завдання( до 6 квітня) : 

1. Опрацювати пар.29,30

2. 

Тестові завдання з теми«Ліквідація Гетьманщини та козацького устрою в Україні»

1. В якому році було ліквідовано полково-сотенний устрій на Лівобережжі?

а)      1750 р.;

б)      1764 р.;

в)      1768 р.;

г)       1781 р.

2. Хто керував Російською імперією, коли Кирило Розумовського призначили гетьманом?

а)      Єлизавета Петрівна;

б)      Катерина І;

в)      Петро ІІІ;

г)       Катерина ІІ.

3. Які з цих заходів здійснені за ініціативи Кирила Розумовського?

а)      проведено «Генеральний опис Малоросії»;

б)      ліквідовано Генеральний військовий суд;

в)      проведення військової реформи;

г)       запровадження кріпосного права.

4. В якому році обрано останнього гетьмана України:

а)      1734 р.;

б)      1750 р.;

в)      1763 р.;

г)       1764 р.

5. Що трапилося у 1764 році?

а)      ліквідація гетьманства;

б)      скасування полково-сотенного устрою у Слобідській Україні;

в)      скасування полково-сотенного устрою на Лівобережжі;

г)       зрівняння прав козацької старшини з російським дворянством.

6. З 1764 по 1786 роки землі колишньої Гетьманщини управлялися:

а)      Колегією іноземних справ;

б)      Кирилом Розумовським;

в)      Першою Малоросійською колегією;

г)       Другою Малоросійською колегією.

7. Кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині запроваджено в:

а)      1654 р.;

б)      1727 р.;

в)      1783 р.;

г)       1785 р.

8. Ліквідація гетьманства пов’язана з ім’ям:

а)      Єлизавети Петрівни;

б)      Катерини ІІ;

в)      Степана Вельямінова;

г)       Олексія Шаховського.

9. Яке місто стало столицею Гетьманщини за Кирила Розумовського?

а)      Батурин;

б)      Київ;

в)      Харків;

г)       Глухів.

10. Петро Румянцев очолив:

а)      Першу Малоросійську колегію;

б)      Колегію іноземних справ;

в)      Правління гетьманського уряду;

г)       Другу Малоросійську колегію.

11. Які реформи здійснив Кирило Розумовський?

а)      створення земських, підкоморських і гродських судів;

б)      введено однакову уніформу і озброєння для козаків;

в)      проект відкриття університету європейського зразка у Києві і Батурині;

г)       усі відповіді правильні.

12. Після ліквідації полково-сотенного устрою землі Київського, Чернігівського, Новгород-Сіверського намісництв утворили:

а)      Слобідсько-Українську губернію;

б)      Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство;

в)      Малоросійськегенерал-губернаторство;

г)       Київську губернію.

Тема уроку: Імперський наступ на автономію Гетьманщини

https://vseosvita.ua/library/prezentacia-na-temu-imperskij-nastup-na-avtonomiu-getmansini-nova-sic-do-uroku-istorii-ukraini-8-klasu-216580.html

https://naurok.com.ua/prezentaciya-posilennya-kolonialno-politiki-rosiysko-imperi-pislya-poltavsko-bitvi-106432.html

1. Як розгорталися події Північної війни на українських землях? 2. Яка роль І. Мазепи в історії України? 3. Якими були наслідки Полтавської битви для України?

1. Становище Гетьманщини після Полтавської битви. Наступ на автономні права Гетьманщини. Перехід І. Мазепи на бік шведів Петро І використав як привід для розгортання терору і репресій. Спеціальна слідча комісія, створена за наказом царя у місті Лебедині, розглядала справи прибічників гетьмана. Сотні українців було репресовано і страчено, а їхнє майно конфісковано. Переслідувань зазнали родичі козаків, що разом із П. Орликом опинилися в еміграції. На початку війни з Туреччиною за жеребом страчували кожного десятого в поселеннях Лівобережжя і Слобожанщини, які не виявляли достатньої лояльності щодо царя. Заохочувалися доноси.

Документи розповідають

Із листа князя М. Голіцина до канцлера Г. Головкіна

«Задля нашої безпеки треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої власті, як Мазепа, то, надіюсь, буде приходити з доносами. При цьому не треба поводитися з донощиками суворо; якщо двоє прийдуть із брехливими доносами, але коли з ними обійтися ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман зі старшиною будуть боятися. Як раніше я до вас писав, так і тепер кажу: треба, щоб у всіх полках були полковники, не згодні з гетьманом... тоді всі їхні справи будуть нам відкриті».

1. Із якою метою розпалювалася незгода між полковниками і гетьманом? 2. Як можна назвати таку політику?

Одночасно з цим відбувався форсований наступ на українську автономію. Коли новообраний гетьман І. Скоропадський запропонував цареві підтвердити в нових Решетилівських статтях традиційні права та вольності, то отримав від Петра І відповідь: «Українці й так мають з ласки царя стільки вольностей, як жоден народ у світі». Петро І відхилив прохання Скоропадського про те, щоб козаки перебували під командуванням наказного гетьмана, а не російських генералів. Він відмовився повернути гармати, які були захоплені в І. Мазепи. Перед гетьманським урядом була поставлена вимога звітувати про податки і доходи Військового скарбу.

Терміни і поняття

Терор — розправа з політичними противниками шляхом насильства.

Репресії — система заходів, які передбачають усунення, ізоляцію, знищення політичних ворогів (справжніх або надуманих), конкуруючих соціальних груп чи прошарків, етнічних спільнот з метою встановлення панування або зламу опору.

Поступово звужувалася влада гетьмана. Воєводи отримали право втручатися у внутрішні справи козацької України. До гетьмана був приставлений для нагляду царський міністр­резидент (із 1710 р. їх вже було двоє). У Глухові — новій гетьманській резиденції — було розміщено два полки російської армії. У 1708—1709 рр. запроваджується губернський устрій при збереженні полково­сотенного. Гетьманщина, а з 1719 р. і Слобожанщина входили до Київської губернії, яка поділялася на провінції. У 1715 р. царський указ установив новий порядок виборів полкової старшини, згідно з яким основну роль у цьому процесі відігравав царський представник. У старшину почали обирати іноземців, яких поступово стала більшість. А згодом Петро І сам наказав призначити свого соратника П. Толстого ніжинським полковником, а А. Ганського — київським, тим самим присвоївши право призначати старшину і порушивши виборний принцип формування влади в Гетьманщині. До того ж росіянам стали надаватися великі землеволодіння в Україні, що спричинило виникнення великих територій, непідконтрольних гетьману. 1720 р. Петро І обмежив функції генерального суду.

Посилилося втручання російського уряду в економічне життя: українські товари дозволялося вивозити за кордон лише через російські прибалтійські порти і до того ж не українськими купцями. Водночас заборонялося ввозити певні товари в Гетьманщину із Західної Європи (голки, сукна, полотна, панчохи, цукор, тютюн тощо), а купувати замість них продукцію російських фабрик. Запроваджувалося особливе мито для російської казни. У 1721 р. на території Гетьманщини російський уряд запровадив «мідні гроші, щоб срібні й золоті залишалися в обігу населення Росії і якомога більше зосереджувалися у державній казні».

Дедалі частіше козаків стали використовувати за межами Гетьманщини: на будівництві каналів, фортець, у військових походах та на інших роботах. У той же час господарства козаків на батьківщині занепадали. Крім того населення Гетьманщини страждало від постоїв російських військ.

Відбувалися утиски і в культурній сфері. Так, із Києво-Могилянської академії за наказом царя було виключено всіх студентів і викладачів із Правобережжя, заборонялося друкувати в Україні будь-які книги, крім церковних, а у тих, що друкувалися, «щоб ніякої різниці й осібного наріччя не було». Цим самим цар розпочав наступ на українську мову, сприяв насильницькій русифікації і духовному поневоленню українського народу.

Етапи колоніальної політики Російської імперії щодо України у ХVІІІ ст.

Роки	Зміст
1708—1728	Форсований наступ на українську автономію
1728—1734	Часткове відновлення прав і вольностей України-Гетьманщини
1734—1750	Посилення імперського тиску на українську автономію
1750—1764	Тимчасове уповільнення імперської експансії. «Золота осінь» української автономії (О. Субтельний)
1764—1783	Остаточна ліквідація української автономії

2. Гетьманство І. Скоропадського (1708—1722 рр.). Діяльність Скоропадського в цих умовах була дуже обережною. Він всіляко намагався засвідчити свою вірність цареві. Це допомогло йому утримувати гетьманську владу але, водночас, розгортанню царської політики сприяло обмеження гетьманської влади. Разом із тим Скоропадський проявляв порядність і в міру своїх сил намагався захистити українську автономію. Так, він захищав емігрантів та їхні родини, ніколи офіційно не називав гетьмана Мазепу зрадником.

У соціальній політиці Скоропадський продовжував політику І. Мазепи. Він роздавав землі старшині й монастирям. За його правління близько 30 % оброблюваних земель перебувало в приватній власності старшини, деякі з них перетворювалися у справжніх земельних магнатів. Сам Скоропадський володів понад 100 тис. підданих (монастирі — 60 тис. підданих).

Гетьман І. Скоропадський

У січні 1721 р. Скоропадський, незважаючи на погане самопочуття, рушив до Москви, щоб остаточно визначити статус Гетьманщини у складі Російської імперії. Поштовхом до подорожі став указ царя про виведення генеральної канцелярії з­під управління гетьмана.

Перебуваючи у Москві кілька місяців, гетьман побував у царських палатах, спілкувався з впливовими можновладцями, влаштовував бенкети, маскаради. Проте візит, головною метою якого було клопотання про полегшення становища Гетьманщини, не дав бажаного результату і не припинив подальше обмеження прав і вольностей. Натомість Скоропадський одержав указ про заснування Малоросійської колегії (29 квітня 1722 р.). Її створення мотивувалося тим, що до царя доходять скарги від народу про хабарі й здирства, про відбирання у козаків земель, лісів, млинів, примусовий їх перехід у підданство, про безпорядки у генеральній військовій канцелярії: «Це робиться для вашого ж блага… бути під великоруським судом і управленням, для того щоб припинити всі неправильні суди і тяготи малоросійського народу».

Ця новина приголомшила Скоропадського й остаточно підірвала його здоров’я. Повернувшись до Глухова, він передав «правління діл» П. Полуботку. 3 липня 1722 р. гетьман помер.

3. Перша Малоросійська колегія (1722—1727 рр.). Наказний гетьман П. Полуботок. По смерті гетьмана всю владу в Гетьманщині перебрала на себе Малоросійська колегія у складі шести російських офіцерів. Фактично її діяльність відігравала роль дестабілізуючого чинника, що поглиблював прірву між українською елітою і народом і руйнував українську державність. Ця колегія на чолі з бригадиром С. Вельяміновим почала прибирати до рук усе гетьманське правління. Петро І не дозволив обирати нового гетьмана, а доручив наказному гетьману П. Полуботку (1722—1723 рр.) слухати колегію.

Петро І і П.Полуботок

Чернігівський полковник П. Полуботок був людиною енергійною, палким прибічником української автономії. Він не змирився з претензіями президента Малоросійської колегії С. Вельямінова не тільки на контроль за владою, а й на саму політичну владу. Полуботок згуртував навколо себе старшинську опозицію, розпочав судову реформу (зробив Генеральний суд колегіальний, установив порядок подання апеляцій), розгорнув боротьбу з хабарництвом. Він звертався зі скаргами в Сенат (верховний розпорядчий орган Російської імперії) на порушення Малоросійською колегією українських законів і традицій, наполягав дозволити провести вибори нового гетьмана.

У серпні 1723 р. представники старшинської опозиції у козацькому таборі на р. Коломак склали так звані Коломацькі чолобитні на ім’я царя, у яких вимагали скасувати запроваджені Малоросійською колегією податки й дати дозвіл на обрання гетьмана. Коли ці чолобитні отримав Петро І, то наказав ув’язнити П. Полуботка і 15 опозиційних українських старшин у Петропавлівській фортеці. Не витримавши такого стану і допитів 18 грудня 1724 р. наказний гетьман П. Полуботок помер.

Цікаво знати

Смерть Полуботка відгукнулася в Україні великим болем. Його прославляли як великого захисника України, про нього складали легенди. Однією з найпопулярніших була та, що немовби цар, довідавшись про хворобу Полуботка, прибув просити в нього вибачення і вмираючий гетьман виклав йому усі кривди, що їх завдав царизм Україні. Закінчувалася вона словами: «За невинне страждання моє і моїх земляків будемо судитися у спільного і нелицемірного судді, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом». І справді скоро, 25 січня 1725 р., помер Петро І.

Інша легенда розповідає, що перед від’їздом до Петербурга Полуботок передав 200 тис. руб. золотом банку Ост-Індської компанії в Лондоні, який мав повернути його незалежній Україні.

4. Гетьманство Данила Апостола (1727—1734 рр.). Після смерті Петра І уряд Росії змінив політику щодо козацької України. Зростання невдоволення діяльністю Малоросійської колегії і загроза нової війни з Туреччиною спричинили її скасування у 1727 р. і певне пом’якшення російської політики в українському питанні. Було дано дозвіл на проведення виборів гетьмана. Ним став 73-річний миргородський полковник Данило Апостол. Діяльність гетьмана визначалася «Рішительними пунктами» — відповіддю на «статейні пункти», надані Апостолом царю. На відміну від попередніх «Статей», вони були оформлені не як договір між державами, а як односторонній акт царського пожалування.

Гетьман Д.Апостол

Основні положення «Рішительних пунктів» 1728 р.

— Дозвіл обирати гетьмана, але лише за згодою царя.

— Гетьманщину було повернуто з відання Сенату під юрисдикцію Міністерства закордонних справ.

— Зменшення кількості російських військових, що розміщувалися на території України.

— Гетьман не мав права без дозволу царя карати на смерть старшину й проводити зовнішню політику.

— Уведення російських представників до складу Генерального суду.

— Генеральну старшину і полковників із 2—3 кандидатів на посаду мав затверджувати цар, а не гетьман.

— Скасовувалися податки, запроваджені Малоросійською колегією.

— Відновлювався Генеральний військовий скарб, але підконтрольний російському урядові.

Спираючись на обмеження дій російських представників в Україні певними юридичними нормами, Данило Апостол енергійно взявся за відновлення втраченої автономії: він призначив на полковничі посади своїх прихильників, провів низку заходів по впорядкуванню старшинського землеволодіння, уперше вжив заходів щодо вироблення тогочасного бюджету Гетьманщини, упорядкував українську торгівлю, підпорядкував гетьманській владі Київ, реорганізував судову систему, добився дозволу на повернення запорожців із володінь кримських татар в Олешках та заснування ними Нової Січі на р. Підпільній (Підпільненська Січ).

Позитивне значення для боротьби з хабарництвом і впорядкування землеволодінь мало здійснене гетьманом Генеральне слідство про маєтності, яке в 1729—1730 рр. здійснило ревізію маєтків і з’ясувало законність володіння ними. За сприяння Апостола Кодифікаційна комісія в Глухові у 1728 р. розпочала створювати звід законів «Права, за якими судиться малоросійський народ», що мав юридично закріпити автономний статус і привілеї Гетьманщини у складі Російської імперії. Звід було завершено уже після смерті гетьмана, але російський Сенат категорично відмовився його затвердити.

5. Політика «Правління гетьманського уряду». Спроба ліквідації автономного устрою Слобожанщини. Після смерті Д. Апостола в 1734 р. нова імператриця Анна Іоанівна знову заборонила обрання нового гетьмана, а відання українськими справами було передано «Правлінню гетьманського уряду» (1734—1750). «Уряд» складався з трьох представників козацької старшини і трьох російських урядовців. У своїй діяльності «Уряд» мав керуватися «Рішительними пунктами» 1728 р. Крім того, російські урядовці мали всіляко применшувати значимість гетьманської влади й підривати довір’я до неї, сприяти зближенню старшини із російськими офіцерами, а також шлюбам українців із росіянами. Українські справи знову було повернуто до Сенату. В Україні було проведено ревізію для впорядкування зборів податків. Завершено складання зводу українського законодавства.

Для таємного контролю над суспільством була створена «Таємна канцелярія». Було достатньо вигукнути гасло «Слово і діло государеве» та вказати на когось, як його вже вважали державним злочинцем і віддавали до рук ката. Так, за підозрою у державній зраді у повному складі був заарештований Київський магістрат.

Роки «Правління гетьманського уряду» проходили в умовах чергової російсько­турецької війни (1734—1739), тягар якої ліг на плечі українського народу. У походах на Крим загинуло чимало козаків. Російське військо перебувало на утриманні українського населення прифронтової зони. Постійні реквізиції залишали населення найнеобхіднішого. Єдиним здобутком війни стало повернення запорожців у межі Російської імперії.

Істотні зміни відбулися в устрої Слобожанщини. Ще в 1726 р. полки потрапили у відання Військової колегії. Із 1723 р. полковниками могли призначатися тільки росіяни. Із 1732 р. почалися перетворення, спрямовані на ліквідацію автономного самоврядування. У Сумах була створена «Канцелярія комісії заснування слобідських полків», що перебрала на себе чимало функцій полковників. Полкові ратуші в 1733—1734 рр. були перейменовані на канцелярії й отримали права, що їх мали канцелярії в провінціях губерній. Судочинство проводилося на основі російського законодавства. У 1734 р. було скасовано право козаків і селян на «займанщину», а також заборонялося мешканцям залишати межі Слобожанщини. Підпомічники викреслювалися з козацького стану.

Висновки

— Заходи російського уряду протягом 1708—1722 рр. свідчили про підготовку до широкомасштабного наступу на українську державність. Проте зовнішні обставини змусили пригальмувати процес ліквідації Козацької держави і на короткий термін було відновлено владу гетьмана (1727—1734).

— Загальний напрям російської політики щодо України залишався незмінним: перетворити її на звичайну провінцію Російської імперії. У таких умовах українська козацька еліта докладала зусиль для збереження давніх автономних прав. Проте у своїх діях вона уникала радикальних заходів і не спиралася на народну підтримку.

Запитання і завдання

1. Яких обмежень зазнала влада гетьмана за часів І. Скоропадського? 2. Як російський цар Петро І використовував ресурси України для досягнення своєї мети? 3. Який зміст Решетилівських статей? Чи мали вони офіційний характер? 4. Хто такий П. Полуботок? Які заходи здійснювала козацька старшина для відновлення державних прав України? Якими були результати діяльності старшинської опозиції? 5. Що відбувалося в Україні під час «Правління гетьманського уряду»?

6. Чим характерне правління гетьмана І. Скоропадського? 7. Чому Петро І не дозволив вибори нового гетьмана після смерті І. Скоропадського? 8. Які основні політичні ідеї закладено в Коломацьких чолобитних? 9. Що собою являла Малоросійська колегія? Яким чином її діяльність руйнувала традиційну систему управління в Україні? 10. Чим відзначене правління гетьмана Д. Апостола? 11. Якими були наслідки для України «Правління гетьманського уряду»?

12. Підготуйте оповідь про наказного гетьмана П. Полуботка.