Історія України. 5клас

Відповіді на завдання можна надсилати мені на електронну пошту     gala.pugacheva2014@gmail.com   або на Viber 097 54 58 404         чи  095 01 20 384

19.05.2020

Тема: Цікаві факти з історії України.

ІСТОРІЯ ТА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ

Вперше назва "Україна" з'явилася наприкінці XII ст. в Іпатіївському літописі у 1187 році у зв'язку зі смертю в Переяславі князя Володимира Глібовича. У літописі говориться: "...и плакашася по нем всі переяславци... бе бо князь добр и крепок на рати... и о нем же Украина много постона...". За часів Галицько-Волинського князівства його землі одержали назву "Україна", яка пізніше, з XVI ст., вживалася в документах в межах більшості заселених українцями земель, що увійшли до Польщі.

Найдавніші згадки про приручення тварин на території України належать до епохи мезоліту — тобто VII-VI тис. до н.е. Як свідчать знахідки у мезолітичних шарах, першою свійською твариною був собака. В епоху міді-бронзи було приручено всіх основних сільськогосподарських тварин, в тому числі і коня, якого тоді ж пристосували до верхової їзди.

Найбільшим транспортним шляхом стародавності, що пролягав на території України, був "шлях з варяг у греки" — система річкових шляхів і волоків між ними завдовжки 3000 км, що зв'язувала північні землі Давньої Русі з південними руськими землями та Балтійське море з Чорним. Виникла вона у IX — на початку X ст. і мала велике значення для розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі Давньої Русі

В історичній літературі існує чимало версій походження слова "козак". Один із польських дослідників виводив це найменування від легендарного ватажка, що в давні часи успішно боровся з татарами. Звали його буцімто Козак. Інший, теж польський вчений, пояснював походження цього слова від "коза". Були версії, згідно з якими козаки — не українці, а нащадки відомих у часи Київської Русі войовничих племен хазарів. Турецькою мовою слово "козак'5 означає волоцюга, забіяка, розбійник. Очевидно, саме звідти воно й прийшло в Україну. Певно, не самі придумали собі наймення захисники нашого краю, а одержали його від ворога, І воно тут прижилося, зовсім утративши негативний відтінок. Бо козак в Україні став синонімом лицарської доблесті й благородства.

Запорожці брили голову, залишаючи чуприну рад лобом, — оселедець. Коли ця чуприна виростала довгою, то козак закладав її за вухо. Вусів не підстригали, а намазували чим-небудь і закручували вгору. Це ставили козаки собі за особливу козацьку славу і честь.

Запорожці славилися веселістю й охотою до жартів. Особливо любили вони вигадувати прізвища товаришам. Того, що спалив з необережності курінь, звали Палієм; того, що розкладав вогонь над водою, Називали Паливодою; такому, що варив кашу, давали ім'я Кашки або Кашовара. Так само пішли прізвища Горбач, Малюта, Черепаха, Гнида, Качало, Корж...

Знамениті морські походи київських князів назавжди лишилися в історії яскравими сторінками воєнного мистецтва.
Одного разу Візантія, знаючи про те, що мають прийти руські кораблі, замкнула величезними ланцюгами Босфорську протоку. Але кмітливі русичі знайшли вихід. Вони приладнали до суден колеса і, коли подув вітер, підняли вітрила. Кораблі по суходолу поїхали до стін столиці Візантії. Як свідчать історики, було це 907 року, коли дружину очолював князь Олег.

12.05.2020

Тема: Наука та освіта. Школи й університети на українських теренах. Зростання ролі розумової праці. Турбота про здоров’я. Медицина. Аптеки. Спорт. Як колись проводили вільний час.

Основні терміни та поняття: освіта, колегіум, академія, наука.

Основні дати та події:

1632 р. – виникнення Києво-Могилянського колегіуму;

1661 р. – заснування Львівського університету;

1805 р. – відкриття Харківського університету;

1834 р. – відкриття Київського університету.

Поміркуйте над значенням слова «освіта». Для цього доберіть 5 – 7 спільнокореневих. Чи випадковий збіг пов’язує слова «освіта» й «світло»?

Осві́та — цілеспрямована пізнавальна діяльність людей з отримання знань, умінь та навичок або щодо їх вдосконалення. 

·        Чи завжди, на вашу думку, існувала освіта?

·        Чи завжди люди вільно навчалися та були освіченими?

1.     Робота з історичним джерелом.

·        Прочитайте фрагмент історичного джерела. Поясніть, як автор ставився до освіти.

«Так, як без світла не буває радости

для ока, що жадає світ побачити,

бо ж все прекрасне є назавжди видиме,

так і душа, не знаючи писемности,

не відає про суть Закону Божого…»

·        Отже, з фрагменту історичного джерела ми дізналися, що ще за часів Русі-України, люди розуміли, що навчання та освіта – є необхідними для життя людини.

2

Ще у 989 р. князь Володимир заснував школу. Літописці говорили про нього: «почав брати у визначних людей дітей й давати їх у книжну науку». Перші школи були утворені при кафедральних церквах, вчителями й вихователями ставало освічене духовенство. У школах вчили читати, писати й рахувати. Основними книгами в школах були богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Порядок навчання передбачав спершу освоєння абетки, потім окремих складів, слів, надалі йшло читання прози і поетики, в кінці переходили до вивчення граматики, вчили числа. Однак в математиці не йшли далі чотирьох арифметичних дій, які практично необхідні для лічби. Відомо також про бібліотеку Ярослава Мудрого.

У 1576 р. на Волині в м. Острозі князем К.Острозьким була відкрита перша вища школа в Україні — Острозька Академія. Її наукові сили були з Греції, Риму, Польщі та України.

У 1632 р. завдяки митрополиту Петру Могилі постала широко відома світової слави Києво-Могилянська Академія в Києві. Саме в ній навчалися відомі українські гетьмани, музиканти та науковці.

У 1661 р. розпочалася історія Львівського університету імені Івана Франка. Спочатку у ньому працювало лише два факультети, хоча планувалося чотири. У 1784 р. було урочисто відкритий новий університет. В 1804 році запрацював Харківський, з 1834 - Київський, з 1865- Одеський університети.

Дозвілля. Дозвілля — це сукупність занять у вільний час, які дають змогу людині отримати задоволення й відновити сили для подальшої праці.

До дозвілля належать такі види занять, як читання, перегляд телепередач, відвідування кінотеатрів, театрів, концертів, спілкування з друзями, заняття спортом, розваги, прогулянки, ігри тощо.

Дозвілля має глибоке історичне коріння, яке сягає часів Первісного суспільства. Так, повернення мисливців зі здобиччю одноплемінники сприймали як велике свято. У всі часи свято протиставляли будням. Свято — це вільний час, а обряд, який його супроводжував, — спосіб виконання урочистих дій.

Святкування Різдва.

Свято Івана Купала.

Великдень на Гуцульщині.

Святкування Дня незалежності України.

Перехід племен до осілого способу життя й заняття землеробством пов’язаний із появою цілої системи свят. Вони давали можливість людям відпочити, отримати моральне задоволення, а також виконували виховну функцію.

Із роками свята набували нового змісту. На думку вчених, свято є первинною формою дозвільної діяльності. Чергування буднів і свят — характерна ознака всіх народів. У наших давніх пращурів найбільша кількість свят припадала на пізню осінь, зиму й ранню весну, коли селянин мав перепочинок від напруженої праці.

Згодом до народних свят додалися релігійні, що зазвичай збігалися з народними, і державні. Останні були пов’язані з важливими подіями становлення та розвитку держави. Найбільшим державним святом України є день проголошення її незалежності — 24 серпня.

Свята обов’язково супроводжують музика, танці й спів, театральне дійство тощо. Ця традиція теж має давнє минуле. Так, під час розкопок на стоянці первісних людей у селі Мізин було знайдено набір музичних інструментів.

Ще одним способом проведення дозвілля є різноманітні ігри. Вони часто були складовими свята. У той самий час гра є способом набуття досвіду й формою навчання. Першими іграми були боротьба, кулачний бій, бігання наввипередки, метання списа тощо.

Із часом у святах й обрядах відбувалися зміни, але процес цей тривав надто повільно. Кожне свято проходило з року в рік за всім добре відомим порядком, кожному святу й обряду відповідали певні пісні, танці та ігри.

Крім спільних свят, у кожної групи населення є власні способи проведення дозвілля. Наприклад, за часів Русі в палаці князя влаштовували пишні бенкети на честь відзначення перемоги, прибуття почесних гостей, організовували поєдинки, полювання тощо.

Набір музичних інструментів, знайдений археологами на стоянці первісних людей поблизу села Мізин на Чернігівщині.

Експозиція Державного музею іграшки в Києві, де представлені іграшки з найдавніших часів до сьогодення.

Аптека-музей у Львові.

У багатьох містах України існують музеї-аптеки (Львів, Київ, Чернівці, Харків, Луцьк тощо). Аптекарська справа в Україні має тривалу історію. Досвід збирання та зберігання лікарських трав, виготовлення лікарських засобів природного походження передавався з покоління в покоління ще з давніх часів. На ринках, ярмарках існували ряди з лікувальним зіллям. Першу аптеку було відкрито у Львові в 1270 р. при храмі Іоанна Хрестителя. Вона задовольняла переважно потреби служителів церкви й проіснувала до 1480 р. У 1490 р. у Львові відкрилася перша публічна аптека для всіх.

У 1735 р. в місті була заснована аптека, що зараз існує як аптека-музей. Тут зібрано аптечний посуд і таблеткові машини різних часів, старовинні ваги, траворізки, середньовічні гербарії.

Традиції відзначення свят стали передумовою для формування культурних традицій: читання книг, заняття різними видами мистецтва, відвідування театральних вистав, концертів, кінопоказів, музеїв, виставок тощо. З’являлися різноманітні установи, покликані задовольняти культурні потреби людей: бібліотеки, хати-читальні, клуби, гуртки за інтересами, театри, кінотеатри, музеї тощо. Згодом держава взяла на себе утримання цих закладів.

Також формувалася індустрія розваг: атракціони, ігрові автомати, всілякі шоу тощо. Із другої половини XX ст. найбільш впливовим стало телебачення.

Наприкінці XIX ст. виник такий вид дозвілля, як туризм. Це тимчасовий виїзд особи з місця постійного проживання з оздоровчою, пізнавальною, професійно-діловою або іншою метою.

Турбота про здоров’я. Дозвілля тісно пов’язане з турботою про здоров’я. Український народ із глибокої давнини цінує здоров’я як головний життєвий скарб. Відомі прислів’я і приказки: «Без здоров’я немає багатства», «Нема щастя без здоров’я» тощо. Здоров’я бажають під час зустрічі й прощання, у взаємних привітаннях.

Із давніх-давен людина розуміла, що її здоров’я значною мірою залежить від неї самої. Новітні наукові дослідження доводять, що стан здоров’я людей на 10% залежить від рівня розвитку медичного обслуговування, на 20% — від спадковості, ще на 20% — від довкілля і на 50% — від способу життя. Значна частина хвороб обумовлена шкідливими звичками самої людини, порушенням санітарно-гігієнічних норм, неправильним харчуванням, відсутністю режиму праці й відпочинку.

Наші пращури намагалися берегти здоров’я з дитинства. Важливе значення для виховання здорового способу життя мали купання, рухливі ігри, загартовування, посильна фізична праця тощо. Такий підхід забезпечував збереження й зміцнення фізичного, психічного, духовного й соціального здоров’я.

Проте повністю вберегтися від хвороб важко. Найбільш уразливими були й залишаються діти, що зумовлювало високу дитячу смертність аж до XX ст. Звичайно, люди не корилися хворобам і намагалися різними способами позбутися їх. Для лікування використовували всілякі обряди, цілющі властивості рослин і мінерали — все те, що тепер називають народною медициною. Доволі часто хвороби справді відступали. Ще із часів Київської держави були відомі рецепти із цілющих трав монаха Києво-Печерської лаври Агапіта.

Аптека-музей у Києві.

Першу аптеку в Києві відкрили в 1709 р. Міська влада надавала привілеї аптекам порівняно з торговельними підприємствами: ніхто не мав права відкривати інші аптеки в місті або районі без згоди власника, який це зробив першим. Фармацевтів звільняли від військової служби, іменували почесними громадянами міста.

Перші Олімпійські ігри відбулися в Давній Греції ще в 776 р. до н. е. Чемпіоном із бігу тоді став пекар на ім'я Кореб, який виграв забіг на 190 метрів. Протягом перших 13 Олімпіад біг залишався єдиним змаганням. Згодом до бігу додалося п'ятиборство — біг, стрибки в довжину, кидання диска й списа та боротьба. У 688 р. до н. е. до програми Олімпіади додали кулачний бій, а згодом — заїзди на колісницях. Під час Олімпійських ігор припинялися будь-які бойові дії. Спочатку жінкам було заборонено не лише брати участь в Олімпійських змаганнях, але й взагалі відвідувати їх. Проте згодом вирішили проводити спеціальні жіночі спортивні ігри.

У 394 р. н. е. імператор Римської імперії Феодосій І заборонив проведення Олімпійських ігор, бо вважав їх язичницьким святом. Олімпійські ігри відновилися завдяки французькому громадському діячу барону П'єру де Кубертену. На проведення перших Олімпіад він пожертвував усі свої статки.

У першій Олімпіаді, що відбулася після тривалої перерви в Афінах у 1896 р., брали участь лише чоловіки. Це було 245 спортсменів із 14 країн, що змагалися в греко-римській боротьбі, велосипедному спорті, гімнастиці, легкій атлетиці, плаванні, стрільбі, тенісі, важкій атлетиці та фехтуванні. Уже під час другої Олімпіади учасниками змагань були й жінки.

Уперше українські спортсмени виступили під прапором власної держави в 1994 р. на зимовій Олімпіаді в Ліллехаммері (Норвегія).

У XVII ст. медицина почала швидко розвиватися. Із XIX ст. людству вдалося подолати велику кількість раніше невиліковних хвороб. Це було досягнуто завдяки накопиченню знань про функціонування людського організму та розвитку наук (біології, фізики, хімії тощо). Почали активно розбудовувати заклади охорони здоров’я (лікарні, поліклініки), було розроблено санітарно-гігієнічні норми, розвивалася фармакологічна промисловість. Ще одним інструментом збереження здоров’я став розвиток спорту. На українських землях він активно розвивається від кінця XIX ст. і зараз має вагомі здобутки.

П'єр де Кубертен був автором олімпійського прапора, який вперше презентували громадськості в 1914 р. Уперше прапор було використано під час Олімпійських ігор 1920 р. в Антверпені (Бельгія).

05.05.2020

Тема: Місто та село. Заняття та умови життя населення в українських містах і селах у минулому і тепер

·        Розгляньте зображення. Порівняйте поселення українців у різні часи.

·        Що саме змінилося?

    

·       Сьогодні ми з вами дізнаємося про найдавніші поселення на території України та прослідкуємо за розвитком міста та села від найдавніших часів до сьогодні.

Людська історія України починається з селища Королеве Виноградівського району на Закарпатті. Сліди діяльності пітекантропів виявлено неподалік с. Рокосове в Закарпатті, с.  Лука- Врублівецька на Дністрі та Амвросіїіка в Донбасі, у передгір’ї Криму тощо.  Їх багато досліджено в печерах Криму, відомими стоянками також є поселення на Закарпатті, в Подністров’ї, на Житомирщині та ін.  На території України існування неандертальців засвідчене відкриттям не лише жител чи стоянок, а й решток самої людини! У печері Киїк-Коба (Крим) було розкопано неандертальське поховання, в якому археологи знайшли кістяк жінки віком 35 років.

Надзвичайну історичну вагу мають знахідки, можливо, найдавніших в Європі примітивних серпів і мотик з пізньопалеолітичних стійбищ Наддністрянщини, що може змінити дотеперішні уявлення про час і місце зародження первісного землеробства. На території нашої держави досліджено кількасот стоянок пізнього палеоліту. Найвідоміші: Мізин на Чернігівщині, Межиріч на Черкащині, Доброничівка та Кирилівська стоянка на Київщині. Мізинська стоянка. Вчені підрахували, що в кожному пізньопалеолітичному селищі жило від 25 до 70 осіб.

·        Розгляньте зображення.

·        Що можна сказати про життя та заняття давніх трипільців?

·        Які ремесла вже опанували давні трипільці?

·        Чи схоже поселення трипільців на сучасне селище? Чим саме?

Трипільська культура (кінець V - середина ІІV тис. до н.е.) була відкрита ще у 1893 році археологом В.Хвойкою поблизу с. Трипілля, Київщина. Батьківщина трипільців – береги Південного Бугу й Дністра, а звідти вони розселилися на схід до Середнього Подніпров’я, на захід до Румунського Прикарпаття. Житла трипільців були дерев’яними, з глиняною піччю, могли бути двоповерховими, про що свідчать численні поселення. Найвідоміші – Майданецьке, Тальянки та ін. площею 250-400 га, в яких проживало до 10-20 тисяч осіб!

                      

Розгляньте фотоілюстрації. Охарактеризуйте вигляд стародавніх міст-колоній, які на наших територіях були засновані греками-переселенцями.

·        Як ви гадаєте ,чому давні греки переселялися на територію України?

·        Дайте відповідь на запитання: Чи схоже античне грецьке поселення на сучасне місто? Чим саме?

Ольвія в перекладі означає «Щаслива». Розташована на правому березі Бузького лиману біля сучасного с. Парутине Очаківського району Миколаївської області. Це комплекс пам’яток відомого античного міста-держави, який знаходиться за 40 км від обласного центру. Ольвія була заснована грецькими переселенцями на початку VI ст. до н.е. і проіснувала майже тисячу років. Це місто згадував у своїх творах Геродот. В епоху розквіту територія міста досягала 55 га, його некрополя – до 500 га, а по берегах Бузького, Дніпровського і Березанського  лиманів розмістилися півтори сотні сільськогосподарських поселень, що складали сільську околицю міста. Цікавою в північному Причорномор’ї є ольвійська система водопостачання. Тут збереглися резервуари для води, фрагменти кам’яного жолоба, по якому вода подавалася за допомогою так званого сифона до побутових споруд. Типовою для стародавнього архітектурного ансамблю є агора — майдан розміром біля двох тисяч квадратних метрів. Навколо нього розміщувались торгові, адміністративні, культурні, навчальні і спортивні споруди. http://7chudes.in.ua/nominaciyi/olviya-mykolajivska-obl/

·        Розгляньте реконструкцію українського міста часів Русі-України.

·        Що змінилося в забудові?

·        Які споруди є головними?

Гардарикі («країна міст (городів)») — назва в давньоскандинавській епічній літературі території Київської Держави з великою мережею міст і фортець («градів»), де, як свідчать дані сучасної археології, окрім слов'янського також була велика частка скандинавського (норманського) населення.

 А це вже значно пізніші поселення:

    
Які заняття людей з давнини не змінилися?
Знайдіть інформацію, як змінювалося харчування людей?



28.04.2020

Тема: Праця і господарство: колись і сьогодні. Традиційні заняття українців. Від натурального до ринкового господарства.

1.     Людина і навколишнє середовище

Розвиток людської спільноти залежить поряд з іншими факторами від особливостей географічного розташування і природних умов, на яких вона існувала. Українські землі розташовані у південно-східній частині Європи.

Майже не дві третини території українських земель складали розлогі чорноземи, що завжди були головним багатством народу, а в одночас – постійною причиною зазіхань сусідів на них.

Життя на цих землях впливало на формування характерних рис суспільного життя українців. Родючі ґрунти дозволяли українським селянам успішно вести одноосібні господарства на відміну від їхніх північних сусідів – росіян, де бідні ґрунти і суворий клімат примушували селян об’єднувати свої зусилля для спільної праці. Ці особливості спричинили формування різної ментальності і соціально-економічної організації народів.

Переважну більшість українського народу наприкінці XVIII ст. складали селяни, які здавна трудилися коло землі, жили в мальовничих селах і не квапилися зміняти їх на міські житла. Промислова революція поступово впливала на цю ситуацію, однак і наприкінці ХІХ ст. селяни складали 95% населення України.

2. Зміни в житті українців під імперською владою

Наприкінці XVIII ст. землі, заселені українцями, опинились у складі Австрійської та Російської імперських політичних систем, життя в яких суттєво відрізнялося від звичних умов. Обидві імперії були величезними територіальними об’єднан­нями, що складалися з центру та підвладних територій, заселених різними народами.

Імперії мали централізовану структуру управління з особою імператора на верхівці владної піраміди. Виконання законів і розпоряджень імперського уряду покладалося на численне чиновництво. З-поміж різноманітних завдань, що покладалися на імперське чиновництво, найважливішим було збирання податків. Але використовувалися вони не на місцеві потреби, а на реалізацію імперських планів і, ясна річ, на потреби самих чиновників. Усіма засобами впливу імперія виховувала в них покору і вірність, наголошуючи, що це є головним моральним і релігійним обов’язком громадян. Відтак більшість населення поступово пристосовувалася до імперських порядків і вважала їх цілком розумними.

Велике значення в управлінні підвладними територіями поряд із чиновництвом надавалося армії. Для місцевого населення військовий ставав звичною постаттю, а для суспільної еліти військова служба була можливістю зробити непогану кар’єру. Одночасно з цим утримання імперської армії стало важким тягарем для населення українських земель.

Особливістю життя у складі імперій стала його детальна регламентація. В українському суспільстві попередньої доби суспільна влада – як козацька старшина, так і польська шляхта – ніколи не захоплювалися виданням значної кількості документів стосовно впорядкування питань повсякденного життя. Імперська влада, навпаки, вважала за необхідне регламентувати життя своїх багатонаціональних підданих на місцях, згідно з єдиними стандартами, чисельними розпорядженнями зі столиці.

Ставлення обох імперій до українських земель, загарблених ними наприкінці XVIII ст., мало значні відмінності. Австрійська імперія була гуртом різних народів, з-посеред яких жоден не мав абсолютної більшості. Внаслідок цього австрійський уряд ніколи не намагався стверджувати, що українські землі є корінними імперськими землями, і лише доводив своє право володіти ними, визнаючи при цьому, що їх населяють інші народи.

Російська імперія ніколи не визнавала, що підкорила землі, заселені іншим народом; навпаки, російський уряд постійно підкреслював, що землі Наддніпрянщини є давньою і невід’ємною частиною Росії, яку було раніше у неї відібрано, а тепер повернуто. Український народ уважали «малоросами» і часткою «великоросійського народу». Лише наприкінці ХІХ ст. внаслідок розгортання українського національного руху в імперських верхах про них дедалі частіше з майже неприхованим роздратуванням почали казати як про «інородців». Наявність в імперії російського народу, який складав більшість населення, спричиняли політику насильницької русифікації всіх сфер суспільного життя. Внаслідок цього питання збереження народної культури, історії та мови стало, без перебільшення, питанням виживання українців як етносу.

3. Ментальність українського народу

Для розуміння життя українців під імперською владою важливим є зрозуміти те, як вони сприйняли дійсність, що відчували і чим переймалися, або визначити риси їхнього менталітету. Для нього були притаманні такі риси:

·   населення українських земель від часу своєї появи займалося рільництвом. Земля була водночас і засобом існування, і найбільшим багатством, за яке постійно велася боротьба і яке належало захищати від зазіхань сусідів;

·   розташування України на межі впливу двох світів спричинили формування двох основних типів реакції українців на навколишні реалії. Загроза поневолення і втрати рідної землі штовхала найрішучіших присвячувати своє життя захисту Батьківщини. Саме з них сформувалося славнозвісне українське козацтво. Інший тип українського народу складали ті, хто намагався пристосуватися до життя в умовах постійної небезпеки. Головним для них було вижити, сховатися від ворогів, приховати свої почуття і навчитися жити під владою загарбників. Саме звідси бере початок одвічне намагання українців пристосуватися до існуючої влади за принципом «нічого, потерплю, могло бути й гірше». Так склалися «малоросійська ментальність» («синдром малоросійства») і «рутенство». Кількість осіб першого, козацького, типу, схильного до боротьби за свої права, завжди була меншою, оскільки велика їх частина гинула, захищаючи рідну землю;

·   особливістю національного характеру українського народу була його неагресивність. Протягом віків вони ніколи не намагалися захопити землі сусідів, лише бажали мати можливість жити спокійно на власній землі.

    Після того як Російська імперія ліквідувала автономію Гетьманщини, для представників колишньої козацької старшини внаслідок зрівняння у правах із російським дворянством відкрилися можливості для блискучої кар’єри. Типовим прикладом прояву «малоросійської ментальності» в цих умовах стало висловлювання нащадка генерального судді Василя Кочубея – Віктора Кочубея, який став одним із друзів російського імператора Олександра І. «Хоч і народився я хохлом,– казав він,– я більший росіянин, ніж хто інший... моє становище підносить мене над усякими дріб’язко­вими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (Над­дніпрянської України) під кутом зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Малоросійські погляди мене не обходять». «Малоросійство» було хворобою не лише українського народу; аналогічні явища спостерігалися в усіх народів, поневолених імперіями. А втім, варто зазначити, що ті, хто розпочав процес українського національного відродження на Лівобережжі, також вийшли з лав малоросійського дворянства.

4. Традиційні види господарської діяльності українців

Заняттями українського народу здавна були рільництво, скотарство, бджільництво, рибальство і мисливство. Вагомість кожного з цих занять у господарстві змінювалася протягом століть, одначе найголовнішим завжди було рільництво. Найпоширенішою системою обробітку ґрунту в ХІХ ст. залишалося трипілля. Для обробітку землі до 80-х рр. ХІХ ст. використовували традиційний український важкий плуг, що його називали тоді малоросійським, новоросійським, степовим. На початку 40-х рр. ХІХ ст. поряд із ним розпочали застосовувати легкий плуг, винахідником якого вважався полтавський селянин Стеценко. Посівні роботи виконувались, як і перше, вручну. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Для збирання врожаю застосовували серп і косу. Промислова революція спричинила появу різноманітних сільськогосподарських машин, але більшість селян в силу різних обставин продовжувала використовувати давні знаряддя праці.

Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняшників (попервах їх використовували лише як декоративну рослину) і кукурудзи, що були завезені в Україну з Америки. Протягом першої половини ХІХ ст. на Півдні з’явилися помідори, які згодом поширились і в інших регіонах. Відтоді почали вирощувати баклажани і перець. Славились і херсонські кавуни, що їх вирощували на Півдні з XVI ст. Ними торгували не лише в Україні та Росії, а й вивозили за кордон. У 1764 р. на українських землях з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність серед українців і перетворилася на «другий хліб». Поряд із новими культурами не забувались і звичні: буряки, капуста, гарбузи, часник, цибуля, огірки, морква тощо.

Невід’ємною складовою пейзажу українського села був славнозвісний «садок вишневий коло хати». Вирощували також яблука, груші, вишні, сливи, а на Півдні – черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті – виноград. Українські селяни здавна вміли прищеплювати дерева і вивели чимало сортів з високими смаковими якостями. Лише в Подільській губернії, за свідченнями сучасників, у ХІХ ст. існувало близько сотні сортів яблук, з-поміж яких були й такі, де кожне яблуко важило близько 600 г. Кілька сортів плодових дерев навіть було вивезено з України на Американський континент.                           

Із рільництвом було органічно пов’язане скотарство. Особлива увага приділялася розведенню волів, які в першій половині ХІХ ст. були основною тягловою силою. На Півдні звичною картиною пейзажу були отари тонкорунних овець-мериносів і табуни коней. Недарма ці землі порівнювали з американським Диким Заходом, а колоритні фігури чабанів – із ковбоями.                                   

Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців. Справжню революцію в пасічництві здійснив український вчений П.Прокопович, який 1814 р. сконструював рамочний вулик. Проте використовувати його винахід почали в Німеччині, а вдома – лише через кілька десятиліть.           

Мисливство у ХІХ ст. вже не відігравало великої ролі в господарстві. У всіх регіонах України, крім Полісся, селяни не користувалися правом полювання. А для поміщиків протягом першої половини ХІХ ст. це було улюбленою розвагою. Вони влаштовували полювання гоном на конях із великими зграями гончих собак.         

Протягом ХІХ ст. риба, як і перше, посідала чільне місце у харчовому раціоні населення українських земель. Після приєднання Російською імперією південноукраїнських земель і здобуття виходу до Чорного моря тут стали виникати приватні риболовецькі компанії та артілі, що ловили чимало риби – осетрів, судаків, ляща, тарані тощо. Чумацькі валки везли з Півдня солону і в’ялену рибу до інших українських регіонів. У чисельних українських річках й озерах було чимало раків, різних порід риби. Для бідних селян риболовля ставала засобом збагачення їхнього харчового раціону. Водночас рибальство для більшості населення стало однією з форм проведення дозвілля.                         

Сучасний стан сільського господарства

Україна – це країна з потужним агропромисловим потенціалом та величезними перспективами розвитку сільського господарства. Вона володіє сприятливими кліматичними умовами і якісними земельними ресурсами, наявність яких свідчить про можливість ефективного розвитку сільськогосподарського виробництва.

Відомо, що сільське господарство є специфічною галуззю економіки. Це проявляється в тому, що, на відміну від багатьох інших галузей економіки, результати його діяльності значно залежать від природно-кліматичних умов. 

5. Поселення і житло

Оскільки більшість населення українських земель на початку ХІХ ст. складали селяни, міста й містечка були лише невеликими торговельними та адміністративними центрами для найближчих околиць. Перехід під імперську владу спричинив зміни у вигляді і значенні українських міст. Внаслідок того, що міста Наддніпрянщини стали центрами зосередження імперської адміністрації, у кожному губернському й повітовому місті з’явився адміністративний центр з площею, навколо якої споруджували адміністративні установи. Центральні вулиці й площі деяких міст вимощувалися бруківкою та освітлювалися гасовими ліхтарями. Однак переважна більшість вулиць залишалася незабрукованою і майже непрохідною у дощову пору року.                        

Більшість міст і містечок були невеликими і їхнє населення не перевищувало 1–2 тис. осіб. На середину ХІХ ст. із 850 міст і містечок усіх українських земель лише 62 мали понад 10 тис., а 5 – понад 50 тис. жителів.

Центрами міського життя були традиційно церкви і, звісна річ, базари.

Перша половина століття стала часом, коли у великих містах стало з’являтися дедалі більше кількаповерхових цегляних будинків. Проте у невеликих містах, як і перше, переважали одноповерхові дерев’яні оселі. Зовні стіни фарбувалися, прикрашалися різьбою, у вікна інколи вставляли кольорове скло. Всередині будинки заможних господарів були багатокімнатними, мали, за європейською модою, парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кухні та господарські приміщення. Обставлялися кімнати меблями, які, відповідно до побажань і фінансових можливостей господаря, завозилися з Європи або виготовлялися місцевими майстрами. Окрасою їх були дзеркала, годинники, картини, гобелени тощо. Оселі ж міської бідноти нагадували селянські хати.

Села складали переважну більшість поселень українських земель. Народне житло – сільська хата – мало в кожному регіоні свої особливості. Українська хата була уособленням спадковості традицій, естетичних засад народу.                                    «Біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом,– писав про неї у ХХ ст. Олександр Довженко,– архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку у двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».

 

Одначе підпорядкування імперській владі вплинуло і на традиційне обличчя українського села. Імперське тяжіння впорядкувати все життя за єдиним шаблоном спричинило у Наддніпрянщині появу розпоряджень стосовно впорядкування вигляду сіл. Місцевій владі доручалося прослідкувати, щоб у центрі кожного села було створено майдан, від якого розходилися б вулиці до околиць. На майдані селянам оголошувалися найважливіші рішення імперської адміністрації, влаштовувалися покарання винних тощо. Прагнення малоросійського дворянства та правобережної польської шляхти наслідувати тогочасну європейську моду призвели до поширення нового елементу в культурному ландшафті Наддніпрянщини – поміщицьких маєтків. До наших часів збереглися лише одиниці, одначе більшість із них можна віднести до пам’яток світового значення. Серед них – садово-парковий комплекс Софіївка в Умані графа Потоцького, 

маєтки Ґалаґанів у Сокиринцях і Тарновського в Качанівці на Чернігівщині та ін.

21.04.2020

Тема: Тест до теми «Дослідники історії» 

(виконати до 28 квітня)

1. Завершіть речення.

Історичний твір XI-XVII ст., у якому найголовніші події записувалися у вигляді оповідей в хронологічному порядку по роках (літах) називається ___________________________

Історико-літературні твори другої половини XVII-середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам називаються _______________________________________________________

Людей з яскраво вираженою індивідуальністю, які зробили вагомий внесок у життя суспільства, діяльність яких стала предметом спеціального вивчення історичної науки, називають _____________________________________________________________________

Першим професійним істориком Київської Русі, батьком усієї нашої історії називають _________________________________________________

Автором найбільшого з усіх творів жанру козацького літопису є _______________________________________________________

2. Установіть відповідність між поняттями та їх визначеннями.

1.  історичній      факт	А  послідовна зміна станів або явищ, яка відбувається закономірним      порядком, хід розвитку чого-небудь, сукупність явищ більш високого      ступеню узагальненості
2.  факт-подія	Б  базується на історичних джерелах, відтворює, реконструює (чи конструює)      картину-образ минулого
3.  факт-явише	В  фрагмент реальності з типовими, характерними ознаками, притаманними      певному історичному періоду або декільком країнам на певному етапі      історичного розвитку.
4.  факт-процес	Г  одинична, неповторна, оригінальна, жорстко ло­калізована в часі та     просторі дійсність (пригода), де бере участь певне коло осіб.
	Д  це дійсна, не вигадана подія; дійсне явище; те, що сталося, відбулося      насправді; встановлене знання, що відповідає об'єктивній реальності і є      матеріалом для певних висновків, доведень; реальність, дійсність, те, що      об'єктивно існує.

                  1 -  ____   2 - ____  3 - ____  4 - ____

3. Упізнайте особу за характеристикою:

Історик, учений, «батько української історії». Він написав близько 2000 праць з історії України, серед яких і 10-томна «Історія України-Русі» - __________________________________

Чернець  Києво-Печерського  монастиря,  автор  найдавнішого літопису «Повість минулих літ» - _______________________________________________________________

4. Підпишіть зображення. Доберіть ті факти, які стосуються життя і діяльності даного дослідника.

     _________________________

1. Його перу належать близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії,    фольклору. Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор     фундаментальної «Історії України-Руси».

2. Головну свою працю писав з перервами протягом 38 років/

3. Наукова спадщина вченого включає близько 600 публікацій, це підручники з російської історії,    монографії, археологічні видання, статті з історії Слобідської, Лівобережної, Південної України     ХV–XVIII ст.

4. Йому належить фундаментальна праця «История города Харькова за 250 лет его     существования», видав альбоми «української старовини» та «Дніпрові пороги».

5. Автор найповнішого узагальнюючого дослідження історії України від найдавніших часів до     середини 18 ст.

14.04.2020

Тема: Дослідження з історії рідного краю.

Слобідська Україна, або Слобожанщина (назва походить від найпоширеніших населених пунктів — слобід і "вільного" становища населення — свобод)і має окрему історію. У XVI ст. це були незаселені простори, названі "Диким полем", які охоплювали територію сучасних Харківської, Сумської та суміжних із ними частин Донецької, Луганської, Воронезької та Курської областей (останні дві сьогодні знаходяться у складі Росії). Ці родючі, квітучі за княжої доби терени сплюндрувала і знелюдніла у XIII ст. татарська навала.

Першу колонізацію цього краю проводили монастирі, зокрема відомий Святогорський монастир. Згодом сюди переселялось українське козацтво, особливо після невдалих повстань, і селянство. У 1638 р. відбулася перша масова колонізація Слобідської України. Нова хвиля міграції була після Берестецької поразки в 1651 p., а згодом — у роки Руїни. Внаслідок цього, за словами відомого історика Дмитра Баталія, тут було забезпечено "усюди... панування української, як то кажуть стихії, себто української національності й утворених на її.' ґрунті й підставі форм народного життя". У той же час з усіх українських земель Слобожанщина була найтісніше і найщільніше пов'язана з Московією.

Переселенці мали право зберігати свій козацький устрій, але підпорядковувалися московському уряду, повинні були охороняти московські кордони від татарських нападів, зберігаючи таку ж військову організацію, як у Гетьманщині. Тут було створено 5 полків: Острозький, Сумський, Харківський, Охтирський та Ізюмський. Полки поділялися на сотні, затверджував полковників московський цар. Полкова старшина складалася з обозного, судді, двох писарів, осавулів та хорунжого. У сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину. Саме це відрізняло устрій Слобожанщини від Гетьманщини. Лад Слобідської України відрізнявся від Гетьманщини ще тим, що тут встановився порядок спадковості полковників. Полки не мали спільного проводу — гетьмана, а були підпорядковані владі білгородського воєводи.

З іншими українськими землями Слобожанщина перебувала у слабких зв'язках, хоча в Гетьманщині не раз виникала ідея об'єднати її під гетьманською булавою. Зокрема, гетьман І.Самойлович намагався включити Слобідську Україну в гетьманське управління, проте безуспішно: царський уряд перечив цьому.

Крім охорони земель від татарських нападів, царизм примушував слобідських козаків здійснювати походи проти Гетьманщини, зокрема проти гетьманів І.Виговського та П.Орлика. Усіх слобідських козаків залучали до азовських походів, у 1708—1709 pp. — до війни зі шведами. Петро І використовував слобідських людей для будівництва укріплень над Дніпром, на Ладозькому каналі, фортеці на кордоні з Персією тощо. У 1700 р. він видав указ про обов'язкову постійну службу слобідських козаків. Відтоді почався наступ на автономію Слобідської України.

Слобожанщина мала родючі землі, добре розвинуте землеробство, скотарство, виноградарство, тут сіяли тютюн. Жителі міст займалися ремеслами. Продукти господарства експортували до Гетьманщини, Москви, за кордон. На Слобожанщині було багато орної землі і, незважаючи на щедре наділення нею старшини, залишалися вільні простори, які могли обробляти всі бажаючі. Ці землі називалися "займанщиною" і були приватною власністю тих, хто їх обробляв. Тому Слобідська Україна стала місцем великого землеволодіння.

Російський уряд зробив усе для того, щоб максимально використати матеріальні сили Слобожанщини. Він обклав населення податком, впровадив обов'язкову військову службу, а для більшого контролю Слобідську Україну включили до Азовської губернії. Новим кроком на шляху поступової ліквідації автономії Слобожанщини став царський указ від 28 грудня 1732 р. Були обмежені права слобідських полковників та старшини у керівництві місцевими полками. Із частини козаків та селян формували регулярні військові роти, які очолювали ротмістри. Згодом із цих формувань був утворений Слобідський драгунський полк, до якого царські власті включили нових козаків зі слобідських полків. У1766 р. імператриця Катерина II повністю ліквідувала полково-козацький устрій на Слобожанщині, перейменувала її в Слобідсько-Українську губернію з російськими установами й розгулом реакції.

Культурне життя Слобожанщини було тісно пов'язане з гетьманською Україною. Діти слобідської козацької старшини і навіть простих козаків вчилися у школах Гетьманщини, особливо в Києво-Могилянській академії. Книги, друковані в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і західноукраїнських друкарнях, поширювалися серед слобідського населення. Уже на поч. XVIII ст. Слобожанщина мала власну вищу школу-колегію, засновану спочатку в Білгороді, а згодом перенесену до Харкова. Вона була подібна до Київської академії. Поширеною була народна школа. Зразком культурної єдності обох українських земель може служити діяльність знаменитого українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди (1722—1794), який однаково " належить " як Слобідській, так і Гетьманській Україні.

 Завдання: Знайти відомості про заснування будь-якого поселення на Слобожанщині або про будь-якого видатного діяча нашого краю.

07.04.2020

Тема:Історичні праці про Україну та їхні автори: Історичні праці ХІХ – початку ХХ ст. «Історія України-Руси» Михайла Грушевського.

Кожний народ пишається своїми видатними історичними діячами. Історичні діячі — це люди, які змінили життя суспільства у минулому та продовжує впливати на нього у наш час. У кожного покоління були і є свої кумири — ті постаті, вчинки яких ми прагнемо наслідувати.

Чи є у вас кумири? Назвіть їх та поясніть, чому вони гідні того, щоб із них брати приклад.

Кожний історичний період породжує своїх героїв — видатних правителів: князів, королів та царів. На прикладах життєвого шляху хоробрих рицарів, воїнів та полководців виховували підростаюче покоління, прищеплюючи їм сміливість, звитяжність та прагнення захищати свою батьківщину.
Таким діячем в Україні є Михайло Грушевський.

М. Грушевський народився у польському місті Холм у 1866 р., а завершив свій життєвий шлях у російському Кисловодську у 1934 р.

Полічіть, скільки років прожив «батько» української історії.

Розв’язання: 1934 −1866 = 68 (років).

Отож, Михайлу Грушевському судилося прожити 68 років. Однак, уявіть, що за ці неповні 70 років Михайло Сергійович написав понад 2000 праць!

«Я походжу з давньої, але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті», — писав в автобіографії Михайло Грушевський. Майбутній учений-історик народився в учительській сім’ї у польському місті Холм. Невдовзі Михайло разом із сім’єю переїхав на Кавказ.

Мати Михайла була родом із села Сестринівка, що на Вінниччині. М. Грушевський із любов’ю згадував батьківщину матері: «Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. …Я кохався у тому селі, що… мало усі українські прикмети: чепурненькі хатки, солом’яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги…».

Живучи далеко від України, слухаючи розповіді батька, Михайло цікавився всім українським, захопився вивченням минулого України. Тому і не дивно, що вищу освіту М. Грушевський вирішив здобувати в Україні, у Києві. Навчався старанно і наполегливо, багато читав.

М. Грушевський став ученим світового рівня, написав понад 2000 праць з історії України, української літератури тощо. Найвідомішою його працею є «Історія України-Русі», що налічує 10 томів.

Недарма М. Грушевського називають «батьком» української історії, адже він у своїх працях описав історичний розвиток українського народу від найдавніших часів до сьогодення. Його наукова праця — невичерпне джерело мудрості на всі віки.

31.03.2020

Тема: Історичні праці про Україну та їхні автори:   козацькі літописи. Літопис Самійла Величка.

Завдання для повторення:

1. Хронологія

Переведіть дати в століття  

1555 р. – XVI ст. – заснування Січі на Хортиці Д. Вишневецьким

1648 р. – ХVII ст. початок Національно-визвольної війни Б. Хмельницького

1654 р. – XVII ст. Переяславська Рада

1616 р. – XVII ст. захоплення Кафи на чолі з П. Сагайдачним

2. Бесіда

Пригадайте хто такі козаки?Що ви про них знаєте?

Яких гетьманів ви пом’ятаєте?

Коза́цькі літописи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII — середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів — книжна, близька до народнорозмовної. Вони присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

У 1846 p. побачив світ "Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб'я, що були в Малій Росії, і про його смерть". Автор літопису був скромною людиною, що було в традиціях літописців, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до кінця XVII ст. Одразу ж після виходу праці розгорілася дискусія про особу Самовидця — хто він, козак чи особа священного сану. Ми більшою мірою схильні до версії, що це був козак. Адже козаки були освіченими людьми. Лексичний аналіз також дає підставу для такого твердження.

Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов'язує їх із процесами в сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії. Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, не залишаються поза увагою історичні діячі сусідів — російського царя Олексія Михайловича. Степана Разіна та ін. Він, напевно, користувався архівом Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка документів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реєстрового козацтва тощо.

Існує версія, що Самовидцем міг бути Роман Ракушка-Романовський — громадський діяч часів Руїни.

"Літопис Самовидця" має непересічну цінність для науковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її творили. _

Перший козацький літопис анонімний, а наступні — авторські. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачив події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки — події визвольної війни 1648—1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження козацтва. Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за брехню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть.

Г. Граб'янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 p. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений на вимирання.

Літопис Г. Граб'янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього додаються два реєстри Війська Запорозького — до Б. Хмельницького та після його смерті. Г. Граб'янка вводить у літопис словник незрозумілих слів, що полегшує сприйняття твору. Вперше текст літопису був опублікований 1793 p. у журналі Ф. Туманського "Российский магазин".

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний "Літопис" С. Величка. Незважаючи на пропуски, що стосуються 1649—1652 pp., автор доносить до читача багато джерел. У літописі використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації.

"Літопис" С. Величка за жанровими особливостями належить до художньо-літературного дослідження. Цей жанр допускає можливість викладу певної гіпотези бачення проблеми. Автор стверджує, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени. "Літопис" С. Величка вперше було видано в Києві 1858 p. "Bpeменною комиссиею для разбора древних актов".

Завдання: 

Підготувати повідомлення ( на вибір):

1.     «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського

2.      «Історія України-Русі» М. Аркаса

3.     «Енеїда» І. Котляревського

4.     «Кобзар» Т. Шевченко

5.     І. Франко та його твори

Тема: Історичні праці про України та їхні автори. "Повість минулих літ"

https://www.youtube.com/watch?v=jJg3Ud3U8to - Три брати Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь.

Оповідь про заснування Києва

На території сучасного Києва жили племена полян. Жили вони не разом, а родами. Жили тут і три брати: Кий, Щек, Хорив, та була в них і сестра — Либідь. Жили брати неподалік один від одного. Набридло їм жити окремо, тому вирішили вони побудувати місто. Назвати його вирішили на честь старшого з братів — Кия, тому і стало місто називатися — Київ.

Кажуть, що Кий був звичайним перевізником. Та це спростовує той факт, що Кий ходив до Царгорода, до грецького царя, і, за переказами, той зустрічав його з почестями. Чи зустрічали б так простого перевізника? Зрозуміло, що ні! Коли Кий повертався на свою землю, то захотів побудувати місто на Дунаї. Хотів був уже заселитися туди разом зі всім своїм родом, але не дозволили йому цього зробити тутешні племена. Кий був змушений піти із цих земель. Після цього засновник Києва повертається до свого рідного міста — Києва. Через деякий час помирає. В Києві ж померли і його брати, і сестра — Либідь.

Коли померли засновники Києва, то рід їхній почав князювати у полян. А в інших племен були свої володіння.

Оповідь про напад хозарів

Засновники Києва померли, тому набіги на полян від інших навколишніх племен стали регулярними. Найбільше турбували полян древляни та хозари. І ось, в Київ прийшли хозари, і почали вимагати данину. Київ давно славився тим, що тут жило багато мудрих людей. Тому поляни, в якості данини, від кожного двору дали по мечу. Хозари прийняли мечі і віднесли до свого князя. Старійшини зрозуміли, чому поляни дали таку данину. Почула княжа душа, що недобре це, і напророчив він, що будуть поляни з них данину брати. Так і сталося, адже так воно ведеться: володіючи, сам стаєш заволоданим.

Оповідь про помсту княгині Ольги деревлянам

Ігор пішов збирати данину із деревлян, а жінку Ольгу, зі своїм сином Святославом та воєводою Свенельдом, залишив у Києві. Як виявилось, древляни убили Ігоря за те, що він знову прийшов збирати данину. Вирішили древляни взяти Ольгу за жінку свого князя Мала. І відібрали кращих мужів, що були на древлянській землі, та й відправили у човнах до Києва. Пристали вони біля Київської гори.

Ольгу повідомили, що прийшли древляни. Вона покликала їх до себе. Привітавшись, княгиня запитала, з якою метою вони прийшли сюди. Древляни відповіли, що убили Ігоря, тому хочуть, щоб Ольга стала жінкою їхнього князя Мала.

Ольга сказала, що вона не проти, а древлянам порадила піти до свого човна, а на ранок їх принесуть у човнах прямо до княжого двору. А сама звеліла викопати глибоку і велику яму на тюремному дворі.

На ранок наступного дня по древлян прийшли кияни, говорячи, що їх кличе Ольга. Ті відповіли, що не підуть ні на конях, ні на возах, ні пішки. І взяли кияни човни, та й понесли древлян. Коли їх принесли до княжого двору, то кинули прямо із човнами в яму. Тоді Ольга і запитала, чи добра їм честь, вони ж відповіли, що гірше Ігоревої смерті. І засипали їх живими. А сама звеліла послати до древлян, щоб ті ще прислали мужів, аби вона зуміла з честю піти за їхнього князя. Древляни вибрали найкращих із тих, що в них були. Прийшли древляни, а Ольга сказала їм, щоб ті помились.

Для них була розтоплена піч. Древлян запросили до неї. А коли вони зайшли, то двері зачинили. Так усі й згоріли там.

Ольга вирішила іти на древлянську землю. Попросила наготувати багато меду, і залишити на тому місці, де вбили її мужа, бо хотіла провести поминки. Древляни, не довго думаючи, навезли туди багато медів. Ольга взяла із собою свою малу дружину і пішла на те місце, оплакувати Ігоря. Ольга звеліла дружині насипати високу могилу, щоб могли та сісти і древляни, і разом із Ольгою сотворити поминки. Та древляни, побачивши дружину Ольги, запитали, а де ж їхня дружина.

Ольга відповіла, що вона іде за ними, з дружиною її мужа. Княгиня відійшла від древлян і наказала своїм воїнам сікти їх. Посікли близько п’яти тисяч. А Ольга, разом зі своєю дружиною повернулася до Києва, щоб зібрати ще більше військо..

Літо 946 року. Ольга, разом із сином Святославом, зібрала велику дружину і пішла на землю древлянську. Древляни вийшли супроти них. Малий Святослав кинув списа, який пролетів між вухами коня і впав йому біля ноги. Це означало, що треба починати бій! Перемогла Ольжина дружина древлян. А древляни потікали по своїх містах.

Ольга вирішила зруйнувати місто в якому вбили її чоловіка — Іскоростень. Та древляни мужньо оборонялись. Сиділи вони в облозі ціле літо, тоді Ольга послала в місто зі словами: "до чого хочете досидітись? Хочете з голоду померти?" Адже усі інші міста вже заплатили Ользі данину та обробили поля.

Древляни відповіли, що раді були б заплатити данину, але ж Ольга хоче помститися за мужа свого. Ольга відповіла, що вже достатньо разів помстилась древлянам. Хоче тільки, щоб древляни дали невелику данину. Ольга попросила від двору по три голуби і по три горобці. Древляни, почувши це, дуже зраділи.

Принесли те, що просила Ольга. Вона ж роздала своїм воїнам птахів. Звеліла до кожного з птахів почепити сухий трут, і загорнути його в маленькі хусточки, і ниткою прив’язати до кожної птиці. Коли почало смеркати, то Ольга наказала відпустити птахів, і полетіли вони до свої гнізд. І тоді все місто спалахнуло. Люди почали бігти з міста, та Ольга наказала хапати їх своїм воїнам. Так місто було спалене, а Ольга помстилася древлянам.